Народні - Золотий птах і морська царівна, Народні

Був один цар та мав три сини і золоту яблуньку. Але він рано встає, та й зараз рахує яблука. І хоча рахує він кожного ранку, а вже не стало одного. От старший син каже:

— Татку, ану я буду вартувати, хто то наші яблука обриває.

І виліз на яблуньку та й сидить. Сидить, сидить і задрімав.

Рано виходить цар і рахує. Знов нема одного яблука. Але вже другої ночі каже середульший син:

— Ану, татку, я буду вартувати.

Виліз на яблуньку, сидів-сидів та й задрімав. А вранці цар знов рахує — нема одного яблука.

Але вже третьої ночі каже наймолодший:

— Татку, ану я піду на варту.

А цар каже:

— Іди геть! Коли старші розумні та не достерегли! Але,— каже цар,— зрештою, коли маєш охоту, то іди.

І пішов наймолодший, і виліз на самий верх, сидить, вартує. Десь опівночі дивиться: золотий пташок прилітає та й дзьобає яблучка; коли він хоче його лапнути, а пташок вирвався, лиш одне перце лишилося в руках. А рано цар рахує та й каже:

— Є всі яблука.

Але молодший син каже:

— А дивіться, татку, хто наші яблука обриває: то золотий пташок.

Цар скликав синів докупи та й каже:

— Ідіть у світ, котрий з вас трьох того пташка принесе, то дам свою корону і половину царства.

І зібралися всі три брати, набрали грошей і посідали на коні та й поїхали в дорогу. Але приїхали в такий великий ліс, що аж лячно дивитися. Але найшли три дороги, а старший каже так:

— Тепер розійдемося: я поїду крайньою, а ти, середульший,— їдь середньою, а ти, молодший,— їдь знов другою, крайньою дорогою.

Розділилися та й поїхали.

Молодший їде-їде, і захопила його ніч. Бере він путає коня і пускає пасти, а сам наклав собі вогню, та й сів біля нього. Але вовк приходить та й каже:

— Молодику, я твого коня буду їсти.

А він каже:

— На тобі мій хліб, і м'ясо, і все, що маю, лиш не їж мого коня.

Але вовк з'їв хліб та й каже:

— Коли я ще такий голодний, я таки мушу твого коня з'їсти.

А молодик каже:

— А я ж що буду робити без коня в дорозі?

Але вовк каже:

— А ти ж куди їдеш?

А молодик розповідає йому все, куди їде. А вовк каже:

— Не журися, ми зараз за годину і будем там.

Вовк, як з'їв коня, каже:

— Ану, сідай на мене!

Господи! Молодик як сів на вовка, що скочить — а все милі, що скочить — а все милі, і за годину приїхали там, де золотий пташок. Аж вовк каже:

— Стій ти тут, на дворі, а я піду і помертвлю їх, і вони не будуть чути.

Пішов вовк до стайні і помертвив вартівників, а потому пішов до покою там, де був пташок золотий, і також помертвив всіх, і виходить на двір та й каже:

— Іди до покою, але не бери птаха в золоту клітку, лиш бери з тією кліткою, що пташок в ній сидить.

Але молодий царевич входить до покою, дивиться, а пташок у простій клітці. Та він бере та й затягує пташка до золотої клітки, а пташок як заверещить, то всі повставали, і побачили його коло пташка та й кажуть:

— А ти як смієш пташка брати?

І напудився молодий панич, і каже:

— В мого тата є золота яблунька, а цей пташок щоночі обриває одне яблучко, і мене мій тато послав, аби я цього пташка приніс.

Але той цар йому каже:

— Іди! Як приведеш мені золотого коня, то дам тобі пташка.

І пішов молодий царевич, але вовк каже:

— А бачиш, я тобі казав, щоб не брав до золотої клітки, але вже пропало,— каже вовк.— Ну, сідай на мене.

Сів, а вовк що скочить — а все милі; і прилетіли до другого царя, там, де золотий коник. Але вовк каже:

— Стій же ти тут, на дворі, а я піду до стайні.

І пішов вовк до стайні, і помертвив всіх фірманів, і виходить надвір та й каже:

— Іди ж тепер до стайні і бери коня, але не бери золоту кульбаку, лиш бери з тою кульбакою, що на коні.

І пішов молодий царевич, дивиться, а то така кульбака золота, що аж очі в себе бере; але він хоче брати кульбаку в руки, а кінь як заірже, а то всі повставали, та й побачили молодого царевича, і повели до царя. А цар його запитує:

— З якої причини ти хотів коня взяти?

А молодий царевич розповів йому все як було. Але цар каже:

— Іди, як приведеш мені ту панну, що на морях в окренті вродилася, і зросла, і ще не була її нога на сухій землі, то дам тобі золотого коня.

Молодий царевич вийшов надвір та й плаче, а вовк каже:

— А бачиш, я тобі казав, аби не брав золоту кульбаку, був би узяв коня, а тепер я тобі не винен.

Потому питає вовк:

— А що ж тобі казав цар?

— А що ж казав, аби йому привести панну, що народилася у морі і ще не була своєю ногою на сухій землі.

А вовк каже:

— Не журися, ми її дістанемо, але іди до міста та накупи хусток червоних, зелених і з усякими квітами.

І пішов молодий царевич в місто, і накупив усякої матерії, і пішли на море, та й виклали склеп, а він порозвішував хустки на дрючках, а то вітер тосить хустками, і далеко-далеко видно. Але вовк молодому паничеві каже:

— Стань собі за склепом і стій, а вона як приїде і буде обзирати речі, а ти лиш забіжи і зараз її побачиш у склепі.

І пішов молодий царевич, дивиться, а то така кульбака золото таке червоне, та й скочила на берег, і прямісінько до склепу зайшла оглянути речі; а він швидко забіг та й уздрів її в склепі.

Потім і вовк прибігає та й каже:

— Знаєш, що ми зробимо, ми як дамо цареві панну, а коня візьмем, то і кінь буде наш, і панна буде наша.

Узяв вовк, замертвив панну, аби не боялася, як буде летіти, молодий царевич висадив панну на вовка та й сам сів. Господи, вовк як скочить, та й за годину стали в царя. Тут вовк збудив панну й каже:

— Іди ж ти з молодим царевичем до покою, а я буду тихо під корчем сидіти у городі. А ти як будеш з царем гуляти, то відійди трохи набік, а я тебе ухвачу і