Народні - Купець, Народні

Чи були ви коли-небудь у Стрию? Чи змогли б ви не стрепенутися, побачивши стрімко стрибаючі хвилі річки Стрий, коли вона сміливо вплітається в розкинене на її березі місто. Іноді плинна вода Стрия нагадує гру відомого на весь світ скрипаля на правдешній скрипці Страдіварі. Забуваються страхи, страждання і навіть струдженість. Вслухайтесь у те дивне стр... ,стр... ,стр... Невже такі звуки не викликають бажання бігти навстріч життю?!

Було це давно. Один мандрівний купець, Славко Стрий, отут, при в’їзді до Стрия-міста, дивлячись на струмуючий Стрий, затягнув свою улюблену, настояну на глибокій пам’яті, пісню про чорну хмару. Він співав, віддаючись пісні, не помічаючи, як над ним насправді з’явилась чорна хмара. В пісні чоловік чувся вселенським паном, йому здавалось, що він входить, як віруючий у храм, у неосяжні висоти простору. І насправді ця пісня справляла сильне враження на всіх, хто мав змогу її чути з уст Славка, тому в’їхав купець у місто, оточене земляним валом та вартою, мовби заплив, без шарпанини на кордоні, без чіплянь і придирань, як вельможний пан, якого давно чекали, якому всі раді. Зрештою, тут зазвичай зично зустрічали купців. На старовинному міському гербі недаремно красувалось зображення мандрівного купця. Купець – людина особлива, як жартує мій дідо: „Колосальна”,- і додає: „Та й коло сала ходить”. Купці багато світа можуть побачити, інших звичаїв навчитись, чужих порядків набачитись. Одним словом, з ними не знудишся, бо щось собі придбаєш до кольору до вибору та й душу розмовами відведеш. Цього разу на пісню вийшов зі своєї резиденції-замку сам стрийський староста.

– Покірно прошу до нас. Ми гостям завжди раді.

Сказав, кивнув головою і одразу ж подався по своїх справах. Роззирнувся Славко. Гарно довкруж, хіба одна хмара над головою висить. Розшукав знайомих, знайшов собі нічліг неподалік від ринку, де можна розкластись з крамом, все обміркувати, порахувати, щоб не зостатись з носом чи при своїх інтересах.

Наступного ранку купець розпочав торгівлю заморським крамом: персидськими килимами, шовком, прянощами та мигдалем. Якщо персидський килим та шовк були предметами розкоші, і мало хто міг собі їх придбати, то цього не можна було сказати про горішки та прянощі. Стрияни радились з купцем, для чого краще додавати корицю, для чого кардамон, інші ж розпитували про імбир. Славко пропонував для вуджень майоран з мускатним горіхом та перець „чілі”, для галярети – гвоздику з бадьяном. За його переписами одна спритна стриянка тут же, на риночку, готувала страви з птиці. Пахощі від тим’яну, розмарину та базилику стягали до себе трохи не всіх, хто був на той час у центрі міста. Звичайно ж, що без лаврового листка та пахучого перцю не відходив ніхто. Самі посудіть, як можна квасити в діжці огірочки без лавру чи перцю. Виноградні листочки, гірчиця чи хрін, то на любителя, а от перець і лавр незамінимі. Багато хто купував аніс, на той час ця спеція високо цінувалась. Вважалось, що при приготуванні варення з горіхів, меду та родзинок необхідно використовувати фенхель, коріандр, тмин і обов’язково аніс. Особливо цінували стрияни хліб, посипаний анісом. Вони навіть холодець та інші заливні страви неодмінно ним посипали.

А найцікавіше, що того дня, скільки Славко не продавав, краму не меншало. Попервах чоловік не надавав тому значення, а вже ближче до полудня занепокоївся. Другого дня картина була та ж сама. Страшнуватенько стало. І чого б це?

Серед купців були й такі, що нічим не гребували, ті б такій оказії тільки втішились. Славко ж ніколи не втрачав совісті, тому зараз його гризла думка, що б це означало. Під вечір другого дня він помітив, що над ним висить та сама хмара, яка з’явилась ще тоді, коли Славко входив до міста. На відміну від інших хмар, що чемно пливуть собі небом, вона стоїть як вкопана, ані руш. Він погрозив їй пальцем, мов не займай, годі жартів. Та, знать, вона тим анітрішечки не перейнялась. Купець звернувся про себе до неї з питанням, яке його мучило: „До чого ти хилиш?” І раптом усвідомив, що хмара його почула, бо різко ввігнулась і набрала форми вуха, наче перепитуючи: „Що? Що?” Не було коли ремствувати, треба було щось робити. Замірився Славко пригрозити їй кулаком. Та тільки руку почав підіймати, хмара вигнулась у змію. Здавалось, от-от задушить. Чоловік злякано дав відступного. Обм’як і знову став в думках питати: „Як?..” Не встиг договорити,чує: „З миру по нитці”. „То так якби я вкрав, - думає, - не годиться”. Хмарі явно така відповідь не сподобалась, вона насупилась і перетворилась у надуті щоки з призібраним у трубочку ротом. Напижилась, а Славко ледве стримує себе від роздратування. Була б вона поруч, дістала би доброго тумака. Руки сверблять, так її відлупцювати хочеться, але ж та пані високо. Щойно він так подумав, як хмара з усієї сили почала засипати його горіхами. За мить по пояс засипала. Підходять люди, дивуються, повні жмені горіхів замовляють. Славко ж відмовчується, боїться в якусь халепу потрапити. Хмара ж у азарт ввійшла, забажала купця розізлостити: протягнула довжелезну руку та ну перець Славкові під ніс пхати. „Апчхи”, - на цілий ринок пчиханув чоловік та несподівано для хмари хвать її і на себе давай тягнути. Вона тут у крапельку води і перетворилась. А купець раз – і випив. Тут їй і настав кінець. Хіба трохи в животі побулькотіла та врешті втихомирилась.

Більше таких пригод зі Славком не траплялось, одного разу, правда, подібне було з його першим стрієчним братом, а той теж, знаючи Славкову пригоду, зумів дати собі раду. Зате відтоді Славко не співав про чорну хмару, а все милішими ставали йому коломийки, особливо ті, що починалися такими словами: „Ой до славного Стрия купецтво вчащає”.