Народні - Про злодія Данка, Народні

Були в єдного чоловіка три сини. Та вже великі були, а нич не хотіли робити. Пішов той чоловік радитися до єдного пана, що чинити: сини не хочуть робити, а розказати не годен їм, бо вже хлопи.

– То так чиніть, що дайте кожному сокиру в руки та удуріть їх деяк у хащу.

Так він і учинив. Пішли в хащу. Раз єден син найшов ясиня й каже:

– Гей, які красні бирфи на віз!

Остався там та й робить бирфи. Йдуть далі другі два. Єден найшов явора і каже:

– Які красні дошки з сього були б на постелі, на столи!

І той остався робити. Уже лем єден син остався; ім’я йому було Данко. Іде Данко із своїм няньом, позирає по хащі; увидів єдну палицю з великим суком і каже отцю:

– Гей, няню, що за хліб!

– А що, сине?

– Глянь, аби ту палицю утяти, та в розбій!

– Ой, то, сине, недобре.

– Но, няню, – каже, – а де вам легший хліб треба? Піти в комору, набрати собі, що треба, вола украсти, гроші украсти, не робити нич, лем їсти та ходити!

– Та чи ти, сине, злодій? Но, кедь ти злодій, укради ти мені тепер дещо.

– Я, няню, вкраду. Двоє людей орють чотирма волами у бережку. Еге, няню, я ген того вола єдного вкраду.

– Як ти вкрадеш, кедь тоті воли орють?

І той Данко пішов у хащу та свище: „Віл вола з’їв!” Люди оте вчули, взялися говорити: що то за потя?

– Ніколи-сьме потя таке не чули! Ану, ходім позирати.

Пішли в хащу, воли лишили самі. А Данко все свище: „Віл вола з’їв!” Люди зайшли в хащу, а Данко оббіг, прийшов до волів, одітнув єдному волові хвіст та забив другому у писок; а того взяв, що хвіст йому одтяв.

Прийшли люди, позирають, айно не є четвертого вола.

– Йой-йой, де віл?

Увиділи, аж воно у вола два хвости! Б’ють того вола й кажуть:

– Чи видиш, яке Бог дав? І потя віщує, що віл вола з’їв!

А Данко повів того вола, зарізав та наклав огонь з отцем, та печуть м’ясо. Каже Данко отцю:

– Ви, няню, не будете із сього вола їсти.

– А чому, сине? Та аж би-м утікав, та хоч раз би-м із нього покуштував.

– Но, йдіть, няню, по воду.

Узяв отець горня, пішов по воду, а Данко випустив кишки з вола, та узяв палицю: дуже б’є кишки палицею та каже:

– Йой-йой, не я крав, няньо крав!

А отець то учув, думав собі, що Данка б’ють: шапку в руки – й тікай домів. Данко напік м’яса, набрав у міх та приніс домів. Прийде домів, а отець сидить на печі.

І каже йому отець:

– Ой, били тебе, били!

– Гей, – каже, – не мене били, а я бив.

– Айно гадаєш, що я не чув, коли-сь казав: „Не я крав, няньо крав!”

І тоді Данко висипав м’ясо з міха. Старий лем ся зачудував.

Пішов до пана старий – казати, як його сини радують його.

– Два мене, – каже, – радують, а третій, Данко, мене до нещастя приведе, бо то великий злодій.

– Но, йди його приклич сюди!

Прийшов Данко до пана. Каже йому пан:

– Чи ти, Данку, злодій?

– Я, пане, злодій.

– Но, кедь ти злодій, укради ти од мене коня з маштальні. Коня буде шість хлопців сокотити; кедь не украдеш, дам тебе забити.

– Я, пане, украду.

– Но, укради.

А Данко як був у хижі, з паном говорив, та й тоді панову шапку украв, та пішов. Пан наладив вартових: єден на порозі сидить, другий на коні, третій за хвіст держить, а єден за вуздечку. А Данко, як звечоріло, узяв на себе панову шапку, босий, лем у білім платтю, прийшов там до вартових і каже:

– Но, небожата, тепер з вечора полягайте та спіть, а я буду доти коня сокотити, аби-сте на зорі не поснули.

Вартові думали, що то пан, полягали та заснули, а Данко узяв коня. Того, що на коні сидів, поклав на терлицю; тому, що за хвіст держав, вуздчеку урізав; коня взяв та пішов.

Прийшов рано пан і каже:

– Но, чи тут кінь?

– Ой, паночку, ми не спали, як ви були тут уночі.

– Та коли я був тут?

– Та як-єсте казали, аби ми спали, а ви будете коня сокотити.

Пан каже:

– Та вже знаю, що коня не є!

А той, що на терлиці сидить, каже:

– Та я на коні сиджу, пане!

– Ану, веди його надвір.

Той почав гнати коня – і з терлиці упав.

– Но, видите, як ви коня сокотили! Данко украв коня!

Прикликав рано пан Данка.

– Чи ти, Данку, украв?

– Як би-м я не вкрав, кедь я злодій!

– Но, зачекай. Завтра буде сорок волів орати на полі, то вкради тоті сорок волів, бо кедь не вкрадеш, погинеш.

– Я, пане, украду.

Другий день пішли воли орати, а Данко пішов у село та купує гуси, качки, індики, кури – накупував міх повний. А там була ріка, де воли орали. Данко зібрав тоту птицю, що купив, пішов до води, сів собі під корча та сидить. Айбо єден погонич пішов воду пити на ріку. А Данко пустив тоту птицю з міха, що накупував, у воду.

І той погонич почав гойкати до других:

– Ходіть, – каже, – сюди! Ану, наловимо якої птиці файної пану, він дасть нам добрий альдомаш!

Полишили ті плуги, плавають по воді, ловлять тоту птицю. А Данко тим часом пішов, воли вигнав з борозди – та домів. Прийшли погоничі з води, айно волів не є.

– Чи видите? – каже один. – Тепер нам дасть пан альдомаш!

Закликав пан Данка:

– Чи ти, Данку, украв воли?

– Як би ні, кедь я злодій!

– Но, чекай, укради ти од мене панію мою: кедь не вкрадеш, погинеш.

– Я, пане, украду.

Пан увечері панію пустив надвір. А Данко наладився на ґанку босий, у пановій шапці. Як панія вийшла надвір, Данко каже:

– А сідай мені на плечі, бо, може, той злодюга тебе ухопить!

Ухопив її Данко на плечі і поніс домів. Другого дня поніс її у пекло та продав чортам.

Звідається пан Данка:

– А де панія?

Той каже:

– Я продав її.

– Йой, – каже пан, – нащо ти тото чинив?

– Айно що? Я би був погинув, кедь би був-єм не вкрав.

Взяв пан просити Данка, аби йому панію якось назад привів.

– Та, – каже той, – добре. Купіть єдну кобилу – таку суху, аби їй на клубах клебаня