Народні - Силач, Народні

Був де не був один великий силач. Коли мав чотирнадцять літ, пішов до лісу, вирвав руками найтовстішого дуба і поставив 'го догори корінням.

Каже матері:

— Мамко, будьте здорові, бо я йду світом!

Мати плаче, не пускає 'го, айбо він відкланявся і пішов. Іде, іде і видить, що чорти везуть залізо. Затягли віз в яму й ніяк не можуть витягнути. Каже їм Іван:

— Я вам поможу, кедь ми дасте тільки заліза, кілько мій мізильник видержить.

Чорти ся згодили.

Іван виштовхав віз і підставив палець:

— Но, кладіть залізо!

Склали чорти один віз, склали другий, третій. Всі дванадцять! А Іван поніс залізо до коваля:

— Учини ми з сього матеріалу палицю.

Коваль зробив. Іван взяв палицю до правої руки й кинув нею аж під небо. Вернувся до хижі, посидів двадцять хвилин, а далі вийшов вон і підставив палець... Палиця впала на перст і зігнулася. Каже майстрові:

— Ще раз перекуй палицю. Слабо, неборе, гартуєш.

Як перекував, Іван знову кинув палицю в небо, вернувся до хижі, посидів півгодини, пак вийшов, підставив перст: палиця впала й вже не зігнулася.

— Добра палиця.

Виплатив ковалеві, поклав палицю на плече і йде світом. Видить на скалі легіня, що руками тре каміння на муку.

— Що ти за один?

— Сучи каміння.

— Йди зі мною, будемо цимбори.

Ідуть далі. Дивляться: леґінь ступає з гори на гору і каміння переношує.

— Що за один?

— Валигора.

— Ходи з нами, будемо цимбори. Зайшли в хащу й натрапили на хижу.

— Тут будемо жити!

Двоє ходять на лови, а один все лишається дома й варить їсти. Іван та Валигора пішли в ліс, а дома лишили Сучикаміння. Наклав він огонь, поклав варити м'ясо у котел. Раз перед обідом до хати зайшла стара зубата баба й каже:

— Сине, дай ми їсти.

Сучикаміння дав їй м'яса. Як поїла, знову просить.

— Дай ще.

Наклав їй ще. Поїла й знову:

— Ще!

Сучикаміння розсердився:

— Йди собі, бабо, на біду... М'ясо треба моїм цимборам на обід.

— Дай ми м'яса, бо поїм ти на пупі...

Так і зробила. Висипала з котла м'ясо на його черево, з'їла все і пропала.

Сучикаміння встав й поклав борзо нову порцію. Вернулися цимбори, а обід не готовий.

— Чому м'ясо не варене? Сучикаміння каже, що не знає.

На другий день лишився на кухні Валигора. Поклав м'ясо й варить. Біля полудня до хати зайшла баба і просить їсти.

— Дай м'яса.

Валигора дав їй у талір. Поїла й просить ще. Дав ще, а проклята баба не перестає просити.

— Бабо, я готовлю обід цимборам, більше не можу ти дати.

— Дай, бо поїм ти на пупі...

Так і зробила. Перевернула 'го, висипала м'ясо на черево, поїла все й пропала.

Валигора встав, поклав нову порцію варити.

Вернулися цимбори з ловлі, а обід ще не готовий.

Сучикаміння не дуже випитував — чому, бо знав причину. На третій день лишився дома Іван. Поклав м'ясо варити, і як ся доварювало, прийшла баба.

— Хлопче, дай ми м'яса.

Іван їй дав. Баба поїла, але просить ще. Іван знову їй дав. Баба й це поїла.

— Дай ще!

— Більше ти не дам, бо м'ясо треба цимборам.

— Дай ще, бо поїм ти на пупі...

— Так то ти поїла від моїх цимборів? Но, від мене не поїш!

Їмилися в руки. Баба не може Іваном веречи на землю. Тоді Іван вхопив бабу, витягнув надвір, розчахнув розсохатого дуба й задів туди бабу, ще й прив'язав.

Вернулися цимбори. Звідають, ци готове м'ясо.

— Готове, хлопці. Но, тепер я знаю, чому вчора й позавчора м'ясо було недоварене... Ходіть, покажу вам бабу.

Вивів їх вон й показав бабу, задіту в колоду... Вже ледве дихала.

Повечеряли й полягали спати. Іван думав, що баба до ранку сконає. Айбо баба не згибла. Коли вони спали, якось висвободилася з колоди, взяла палицю й пропала. Лиш слід лишила за собою...

Ідуть хлопці за слідом, дійшли до одної керниці. Далі слід пропав.

— Навірно, хлопці, спустилася в керницю (бо керниця була суха). Що будемо робити? Треба спускатися на дно.

Принесли мотуз, і коли Іван хотів опускатися в керницю, сказав:

— Як потрясу мотузком, тягніть!

Спустився Іван і довго пробирався на дно. А там другий світ...

Іде, іде, іде. Дочувся, що баба-шаркань вкрала три царські дівки й зробила їх жонами своїх синів...

Іде Іван глядати бабу-шарканя і насамперед потрапив до старшої дівки. Поклонився, а вона заплакала:

— Йой, тікай скоро, бо прийде мій чоловік-шаркань та тя вб'є. У нього три голови.

— Не журися. Який знак дає шаркань, коли вертається домів?

— Кине залізними вилами.

Іван розповів царівні, відки прийшов і для чого. Раз лиш кинув шаркань залізними вилами.

— Хто тут є з того світу? — гойкнув.

— Не є тут нікого,— відповіла жона.

— Бо є. Ти мені не говори. Виходь, хто тут є!

Іван вийшов. Подали собі руки й говорять межи собою. Шаркань розказав жоні, аби приготовила обід. Вона напекла для шарканя залізних паляниць, а для Івана пшеничних, для шарканя принесла залізного вина, а для Івана природного.

Як пообідали, шаркань звідає:

— Будемо ся рубати ци руками ся метати?

— Метатися...

Вийшли і почали: Іван вдарив шарканем у землю, що той забився до колін. А шаркань Іваном — до пояса. Іван витяг ноги і вдарив шарканем до шиї. Борзо взяв шаблю й відрубав 'му три голови.

— Но, тепер ти свободна. Чекай мене, я йду визволити твої сестри. Коли відходив, царева дівка дала йому шовкові нитки. Пішов до середущої. Вона каже:

— Біжи скоро геть, бо зараз вернеться мій чоловік-шаркань, що має шість голів.

— Не бійся нич. Твою старшу сестру я вже визволив. І тебе визволю. Який знак дає твій чоловік, коли вертається домів?

— Кине залізну палицю.

Раз лиш чують, щось задзвеніло. І палиця впала перед хижею. Царська дівка заховала Івана. Шаркань розчинив двері й скривився:

— Тут є чоловік з другого світу.

— Не є тут нікого.

— Ти мені не говори! Зачав шукати.

Іван показався. Подали собі руки й сіли за стіл.

— Жоно, лади обід!

Вона скоро наладила галушок. Для шарканя — залізних, для Івана — пшеничних. Принесла вина. Для шарканя — залізного, для Івана — природного.

Наїлися, упили.

— Но, як будемо битися? — звідає шаркань,— шаблями рубатися ци метатися?

— Метатися.

Почали битися. Вдарив шаркань Іваном у землю — аж до колін; Іван шарканем — до пояса; шаркань Іваном — до попідплеч. Іван шарканем — до шиї. І борзо утяг шаблю, відтяг всі шість голів.

— Но, дівко, й ти вільна. Чекай ня тут. Я йду за твоєю молодшою сестрою.

Коли відходив, середуща дівка дала йому золоті ножички. І