Народні - Хмареня, Народні

Ставало все тепліше й тепліше. Мале Хмареня, яке спало в обіймах батьків, примружило одне око і, потягуючись, повернулося до сонечка іншим боком.

– Синочку, час прокидатися,– мовила матуся Хмара.

– Ще трішечки! – відповіло маля й позіхнуло.

Та сон вже як рукою зняло. Хмареня миттю забралося татові на голову і почало роздивлятися навкруги. Ранок був теплий та ясний. Маля глянуло вниз і побачило невідоме довге створіння, яке дуже швидко рухалося і гуркотіло.

– Тату, тату, а що то? – Хмареня завертіло усіма колесами, копіюючи земний предмет, і пустило з труби трохи пару.

– Це потяг, синку,– озвався батько.

– Потяг? А що таке потяг?

– Він возить людей.

– Людей? Це тих малих внизу? Хіба вони не вміють літати?

– Самі не вміють, але збудували таку річ,– тато скопіював велетенський літак,– яка піднімає їх навіть над нами.

– А це що таке? – і малий знову прийняв чудернацьку форму.

– Це дерево, синочку. Дерева бувають різні. Вони чимось схожі на нас, їх так само багато.

Так і минали дні для малого Хмареняти. Так воно пізнавало світ.

Та однієї ночі налетів шалений буревій. Колючий сильний вітер розривав усе на своєму шляху. Було дуже лячно, тому Хмареня тулилося до батьків. Від страху маля заплющило очі й несподівано заснуло.

Прокинулося від неймовірної тиші. Навкруги було синє-пресинє небо і більше нікого. Здавалося, Хмареня мало б запанікувати. Та воно згадало, як учив його батько – за будь-яких обставин зберігати спокій. Опанувавши себе, маля почало думати, що робити далі.

Недалечко пролітала зграйка горобців-розбишак. Хмареня вмить прийняло форму чималого птаха і шмигонуло за ними.

– Цвірінь-цвірінь,– заговорило Хмареня пташиною мовою. – Ви часом не зустрічали моїх батьків? Я загубилося.

– Цвірінь,– озвався один із горобчиків. – Ні, не зустрічали. Ми вже доволі довго летимо й давненько не бачили твоїх родичів. Бачиш, яке небо ясне?!

Хмареня похнюпилося, але не заплакало.

– Не сумуй, щойно ми кого зустрінемо, одразу про тебе розкажемо.

– Дякую вам! Щасливого польоту,– промовило маля і помахало горобцям білим крилом.

Хмареня наскільки могло здійнялося догори і знову роздивилося навкруги. Десь далеко-далеко воно побачило білу пляму. „Може, то мої?” – промайнуло у нього.

І маля чимдуж полетіло у тому напрямку. Та чим ближче Хмареня наближалося, тим більше переконувалося, що то невідома йому хмара. Вона була велика, похилого віку й напівсонна.

– Дідусю, перепрошую, ви не бачили моїх батьків? Я загубилося.

– Не бачив, синку. А де ти живеш? Може, я хоч вкажу тобі шлях додому?

– Я мешкаю там, де є такі речі внизу,– й маля спочатку показало потяг, а потім дерево. – А біля нас часом пролітають ось ці,– й показало літак.

– Не знаю, синку. Такі речі є в багатьох місцях. Хочеш, я тебе відведу до свого друга? Він далеко літає і багато знає.

– Дякую, дідусю.

І вони разом почимчикували. Дорогою Хмареня розповідало дідові про свою сім’ю, про те, як навчається у школі, як загубилося, та не злякалося.

– Яка гарна дитина! – розчулився дід Хмара. – Ти обов’язково знайдеш свою домівку.

За розмовами мандрівники незчулись як опинилися перед велетенським Вітром.

– Це мій друг дитинства. Він уже на пенсії, та все одно продовжує далеко літати. Здоров був, друзяко! – звернувся дідусь до велетня.

– Вітаю, Хмаро! Радий тебе бачити! Хто це з тобою?

– Це мале Хмареня, воно загубилося. Чи не зустрічав ти, бува, його батьків?

– Ні, я з ними не знайомий. Проте незабаром мають навідатися мої сини, може, вони їх знають.

Хмареня з надією і трохи з острахом, згадуючи недавній буревій, дивилося на двох велетнів та уважно слухало. Ті із задоволенням згадували свої буремні роки молодості.

Несподівано чотири вітерці закружляли навколо них.

– Синочки,– звернувся Вітер,– чи не зустрічали ви, часом, хмар-батьків, які загубили малого?

– Ні, ні, ні,– почулося.

– Стривайте,– промовив один із братів,– я бачив, як дві хмари шукали синочка, що дуже полюбляє вдавати земні створіння.

Малий скопіював потяг.

– Такі?

– Еге ж, батько Хмара казав, що малий найбільше любить вдавати з себе поїзд. Так, я знаю, де твої батьки. Ходімо відведу!

– Справді?! Дякую Вам! І Вам дуже дякую, дідусю Хмаро та дідусю Вітер. Можна я буду навідуватися до Вас, а Ви розповідатимете історії зі свого життя?

– Авжеж, синку, заходь, як матимеш час. Удачі тобі,– прогудів дідусь Вітер.

Вітерець підхопив мале Хмареня, і вони полетіли до його батьків.

Наступного дня Хмареня розповідало друзям про свої пригоди. А внизу, на березі озера, сиділи хлопчик з дівчинкою і розмовляли.

– Ой, поглянь, та хмара схожа на потяг! – сказала дівчинка.

– Та ні, вона схожа на літак...

Роман Кіфлюк

Художник Катерина Беспомощна