Ольга Кобилянська - Битва, Ольга Кобилянська

* * *

Буковинські Карпати.

Гора біля гори стоять разом в німій величі, одяг­нені в смерекові ліси.

Різно сформовані, вганяються під небеса, стоять так нерухомо тисячі літ; кепкують собі з кожної змі­ни, що перед їх очима відбувається, розкошують у власній красі, свідомі своєї довічної тривкості...

Багато пасем гір Кімполунзького повіту є ще вкри­ті пралісами. Темно-синьою зеленню миготять з дале­чини, а оглядані з сусідніх вершин, здаються в сиваво-синіх мряках недоступними.

В околиці Руської Молдавиці [1] зійшлися два пасма рівнобіжних гір так близько з собою, що долина, яка їх ділила від себе, могла бути вигідним місцем ігри хіба лиш для бутного потоку. Де та долина ширшала або ставала ще вужчою, де губилась цілком,- не знав ніхто докладно. Не було тут видно ніякої дороги, ні­якої стежки, ніякого найменшого сліду людського життя. Долина тягнулася закрутами, розпираючи го­ри, і, бережена направо й наліво залісненими вер­шинами, губилася враз із весело біжучим потоком поміж стінами гір, що неначе їй наперекір десь-не-десь майже доторкалися себе.

Тут панувала всюди таємна тишина. Царювала роз­кіш у вегетації, краса в барвах флори, а на горах таке багатство зелені, що якось аж пригноблювало чоло­віка.

Зелено-брунатний високий по коліна мох буяв, ні­коли не тиканий, лагідними хвилями у мокрявій землі пралісу. З нього не надто густо виринали сосни, котрих вік можна було вгадати, але красу й об'єм їх годі було змалювати. Їх пишні корони пестилися з облаками й зносили над собою лиш сяйво сонця.

Десь-не-десь лежали на землі дерева-великани, під­риті й поборені віком або й розколені громом. Спочи­ваючи в траві, були зверху оброслі мохом, а всередині порожні й порохняві. Біля них буяла молода деревина, в долині - широкогалуза, а вгорі - струнка й повна молодечої гнучкості. Спів птахів - рідко чути.

Зате частіше голосний у тишині, немов церковний, виразно чутний шелест і тріск, немов ламання зсох­лого гілля і майже завсігди сумовитий, далеко сягаю­чий шум...

Рідко коли вітер підіймав галуззя. Ледве при найсильнішім вихрі хитались корони.

Здавалось, що сум прибував десь з далекої площи­ни, ловився в галуззі, розходився важким зітханням по лісі і боровся з густим гіллям знов о вихід на про­стір.

Коли свист локомотива розтяв по раз перший воздух схованої між гірськими стінами долини, прошибло щось столітні дерева на горах, немов блискавиця.

З локомотивом появилась горстка людей. Вони ледве важились ступити через недоступний берег пра­лісу в його глибінь.

Тут і не виглядало буденно.

Навкруги пакувала незвичайна тишина.

Воздух був холодний, вогкий. Текуча живиця з попуканої кори дерев твердла на воздусі й наповнювала його своїм запахом. Високий мох не давав легко хо­дити. Коріння дерев, грубе, немов рамена, виринало гадюкою з моху, тверде й упряме, сплетене одне в друге, тягнулося дивоглядними перснями в глибінь лісу, котра, сповита в зелену темінь, дишіла неприяз­ністю.

Один з прибулих ударив залізним топірцем по ста­ рій смереці, на котрої пні росли гриби, мов великі ластів'ячі гнізда. Вона здригнулася. Відколи жила, не чула ще на собі топора. Удар той розлігся по цілім лісі, і всі дерева здержали віддих, беззвучна тишина, повна ожидання, розіслалася, і почулося звільна й виразне слово: «Зрубати!»

Неначе церквою, пробігло лісом: «Зрубати! Зруба­ти!» - задзвеніло недалеко, і заразом в тій самій хвилі в найдальшій далечині. Воно відзивалося, немов проснувші поклики, оживило цілий ліс і розбігалося три­вожно по всіх його кутах, не завмираючи...

«Зрубати!» Воно перейшло в шемрання. З того пов­став стривожений шепіт, зітхання, врешті - піднявся шум, немов від вихру, наповнив далеко-високо воздух, як шум моря, що аж ставало лячно, збився під хмари, а наостанку зашуміла буря.

Небо затьмарилося грізно-чорною барвою, а відтак почалася вона, гірська буря.

Тяжкі краплі дощу стали падати.

Зразу поодинокі й такі тяжкі, що листки під їх вагою задрижали й зашелестіли; відтак - частіші, а врешті - скісними струями.

Блискавиці летіли в смереки, розколювали без ми­лосердя найкращі пні, а грім пробував розсаджувати гори. З таким лоскотом і гуком потрясав ними, неначе-б хотів їх присилувати виступити зовсім із свого не­похитного супокою. Здавалось, що горами котились великанські кулі, викликувані від часу до часу золо­тисто-миготячими блискавицями...

Відтак утихло, і дощ падав без упину. Голосно і хлипаючи падав він.

У лісі стемніло.

Нерухомо, із здержаним віддихом, стояли старі де­рева, прислухаючись сій появі, а тим часом молоді похитувалися злегка, неустанно. З кущів, що росли на краю лісу, капали пильно величезні краплі дощу в мох, а розігрівшийся потік в долині метався брудно нескладними хвилями по камінню вперед, голосно пі­нячись і пориваючи все з собою: цвіти, пструги, сухе гілля, тут і там зірвані кусні землі,- мчався в зовсім невгамованій, безумній, досі ніколи не виданій роз­пуці.

Одного хмарного поранку почалася битва. В вузькій долині збудованою залізною дорогою, котрої ши­ни, [2] немов срібні змії, вилися кокетливо около потоку, що коло них біг, прибув тягаровий поїзд.

Ворожий сик, [3] прошибаючий пронизливий свист оповістив його приїзд.

Недалеко кінця тої залізної дороги станув він, со­пучи та викидаючи люто чорні персні диму вгору.

Привіз ворога.

Він висів.

З грубим обличчям, у подертій замащеній одежі. З неповоротними, від тяжкої праці майже нефоремними руками: озброєний блискучими топорами, тяжки­ми залізними ланцюгами, сам собою зовсім поганий на вид,- такий прибув він.

Один орел, що сидів недалеко на стрімкій скалі і приглядався тому всьому з наїженим пір'ям, розмах­нув нараз широко своїми крилами, вдарив ними вра­жено й люто,- і звився вгору. Кружив довго, немов зворушений, над тою околицею, відтак спустився блискавкою, як би на наглий внутрішній приказ, у скіснім напрямі в долину, задержався тут на хвилину, піднявся опісля наново вгору, сим разом уже цілком повільним льотом,- і щез у сивих хмарах, мов навіки пропав... Несказанний сум розіслався горами, якийсь передсмертний настрій...

Усе ждало; дерева не кивалися. Найстарші стояли, уоружені в гордість і недоступність, і не вірили, щоб який напад був можливий. Адже стояли тут стільки років - цілі століття! Бачили, як багато вмирало й виростало, прожили чи одну весну, чи одну зиму; ба­чили так часто схід сонця, прекрасного, золотом сіяю­чого сонця, в котрого жарко-червонім світлі ранком купалися, а вечором воно їх благословило; оперлися На одному вихрові. А тепер мали б полягти іншою смертю, ніж їх предки, що повалились самі від ста­рості або від блискавиць?

Смішно!..

Але вони не хотіли кивнутись; не хотіли навіть найлегшим шумом показати своє зчудування! Лише молоді... Коли