Нечуй-Левицький - Роковий український ярмарок, Нечуй-Левицький

(Лист до однієї пані)

Високоповажна Олександро Михайлівно!

Вам, ма­буть, не до­во­ди­лось ба­чи­ти та­ких си­лен­них яр­марків, як цей, що стає ту­теч­ки в Білій Церкві, ро­ко­вий яр­ма­рок на спа­са.

Серед Білої Церк­ви та­кий здо­ро­вецький пляц, як на По­долі ко­ло Братст­ва, а се­ред йо­го му­ро­ва­ний гос­тин­ний ряд, так са­мо як є на По­долі, з дво­ром все­ре­дині, з чо­тир­ма бра­ма­ми, з крам­ни­ця­ми на південь - на два по­вер­хи, бо пляц зго­рис­тий, а на північ на один по­верх. Ста­ви­ли цей мур гра­фи Браніцькі, щоб зви­ти тор­го­вельне куб­ло для своїх улюб­ле­них кра­марів та хо­дя­чих банкірів-жидків. До цього куб­ла з двох боків при­чеп­ле­но ще з сот­ню де­рев'яних крам­ниць в трьох ряд­ках під однією покрівлею, а ко­ло їх ще поп­ри­мо­щу­ва­лись ят­ки та рун­ду­ки з дрібним кра­мом. Тут аж ки­шать кра­марі-жид­ки, не­на­че ко­маш­ня в ко­ма­шин­ку. Кру­гом май­да­ну знов ліпші й ба­гатші крам­ниці, сли­ве суспіль навк­ру­ги, ще й па­рост­ка­ми лізуть в ближчі ву­лиці… В го­лов­но­му мурі 80 крам­ниць, а навк­ру­ги май­да­ну - їм я й лік по­гу­бив…

На ро­ко­вий яр­ма­рок на спа­са цей усей, вже ви­мо­ще­ний те­пер май­дан ввесь зас­тав­ле­ний во­за­ми так, що й курці ніде клю­ну­ти. Сто­ять во­за­ми ті лю­де, що поп­риїжджа­ли яр­мар­ку­ва­ти. Тільки навк­ру­ги май­да­ну се­ред гу­ща­ви­ни про­пу­ще­ний проїзд на два во­зи, щоб роз­ми­на­тись. І по цьому проїзді труд­но проп­ха­тись - та­ка во­рош­ня й тісно­та! Віз за во­зом, брич­ка за брич­кою вал­ка­ми су­нуться та й су­нуться, зачіпа­ють за осі, штов­ха­ють диш­ля­ми в во­зи, в брич­ки. По­го­ничі раз у раз кри­чать, по­га­ня­ючи коні: «Звер­тай, по­сунься! ку­ди пхаєшся!» - тільки й чуєш на цьому проїзді.

Свистять пу­жал­на та ба­то­ги, ляс­ка­ючи об кінські та во­лячі мор­ди, од­би­ва­ючись од голів та морд, що лізуть на чужі во­зи в цій гу­ща­вині. На­род во­ру­шиться поміж во­за­ми, на­че ко­маш­ня. Яка си­ла ка­вунів, динь, груш на цьому май­дані! Аж чуд­но ди­ви­тись на такі збит­ки! Ка­вун­ни­ки зас­та­ви­ли цілий ку­ток май­да­ну, цілу йо­го чет­вер­ту част­ку. Ка­ву­ни ле­жать здо­ро­вецьки­ми дов­ги­ми ку­па­ми, зав­виш­ки як під пах­ви лю­дині, з гост­ру­ва­ти­ми гре­бе­ня­ми, і на­га­ду­ють низькі, при­сад­ку­ваті єги­петські піраміди або сте­пові хер­сонські скифські мо­ги­ли. Такі здо­рові ці по­дов­жасті ря­ди, не­на­че хто за­ра­зом зібрав з де­ся­ток сте­по­вих баш­танів і поз­но­сив та поск­ла­дав в ку­пу ка­ву­ни. Ку­пи зе­леніють за ку­па­ми й зай­ма­ють вза­галі місце з доб­рий сільський го­род або ле­вад­ку. А поміж ку­па­ми ку­рені й ят­ки, вкриті ку­ли­ка­ми та ряд­на­ми. В ят­ках з до­щок скрізь ма­ня­чать жовті пов­ня­ки - гвоз­ди­ки, пуч­ка­ми на­ти­кані для прик­ра­си. В ят­ках та ку­ре­нях но­чу­ють пе­ре­купці з дітьми, там і обіда­ють і ве­че­ря­ють. Ці пе­ре­купці все місцеві міща­ни, що за­ку­па­ють по сте­пах здо­рові баш­та­ни або й ма­ють свої власні. Цей ка­ву­ня­чий за­ку­ток з двох боків од пішо­ходів знов ніби об­ля­мо­ва­ний во­за­ми з ка­ву­на­ми. Це нап­ри­во­зи­ли на про­даж ка­ву­ни з своїх баш­танців око­лишні се­ля­ни. А ко­ло куп ка­вунів, ко­ло проїзду - знов проїзд, обс­тав­ле­ний по обид­ва бо­ки во­за­ми з ка­ву­на­ми, не­на­че об­ля­мо­ва­ний дво­ма зе­ле­ни­ми низ­ка­ми. А ви­ще цього ка­ву­ня­чо­го кут­ка, кру­гом пля­цу, ко­ло проїзда жовтіють ку­пи динь, на­ки­дані здо­рові ку­пи груш. За ни­ми ряд­ка­ми сто­ять по сто­лах ко­ши­ки з уся­ки­ми гру­ша­ми, яб­лу­ка­ми, сли­ва­ми. Цей овощ­ний ряд знов за­ги­нається ду­гою по проїзді на дру­гий бік пля­цу, і та­меч­ки знов по один бік ма­ня­чать зе­лені ку­пи ка­вунів і дрібних ка­вунців з ят­ка­ми по­за­ду. Ще й один ко­рот­кий пе­ре­улок, зак­ла­де­ний ку­па­ми ка­вунів!.. Яка си­ла цього доб­ра! Скільки тут овощів, най­більше груш та слив-чер­куш та пізніше потім слив-уго­рок. Сли­ви на­ва­лю­ють ку­па­ми долі, та­ки­ми здо­ро­ви­ми, як і ка­ву­нячі ку­пи. Нас­та­чає та­ку си­лу груш та слив півден­на Канівщи­на та Зве­ни­го­род­щи­на, най­більше се­ло Мед­вин з-за Бо­гус­ла­ва. Цей Мед­вин та Су­хи­ни за Стеб­ле­вом, та Жур­жинці в Зве­ни­го­род­щині - ці се­ла всі в сад­ках, не­на­че в лісах. Навіть ха­ти в цих се­лах лед­ве вид­но на ву­ли­цю, бо й у дво­рах скрізь рос­туть старі груші та че­решні. Ми як бу­ло іде­мо в Су­хи­ни в гості до ба­тюш­ки, то все блу­ди­мо по селі, бо ву­лиці пок­ру­чені, хатів сли­ве не вид­но на ву­ли­цю, і церк­ви не вид­но че­рез са­ди. Їде­мо бу­ло се­лом, ніби лісом, од­ра­зу ніко­ли не пот­ра­пи­мо до церк­ви та до ба­тюш­чи­но­го дво­ру та все пи­таємо шля­ху…

Починаючи з се­ре­ди­ни зак­ру­ту проїзда про­ти кут­ка іде крам­ний ряд - яток з при­лав­ка­ми, по­на­пи­на­тих ряд­ни­ною звер­ху, з двох боків. Цей ряд ефект­ний, ко­ло­рит­ний, як гарні де­ко­рації. От ідуть ряд­ки яток без нак­рит­тя звер­ху, з го­то­вим се­лянським уб­ран­ням. Жид­ки ту­та вже по­за­во­ди­ли «ма­га­зи­ни го­то­вої одежі» для му­жиків та се­ля­нок і од­би­ва­ють за­робіток в сільських кравців та крав­чих. На дов­гих шну­рах, при­чеп­ле­них до стовп­чиків, теліпа­ються ко­ло­ритні спідниці, юб­ки, жу­па­ни, піджа­ки, че­мер­ки, ко­за­чи­ни, не­на­че низ­ки тю­тю­ну на Ба­са­рабії попід мол­давськи­ми ха­та­ми. А за ни­ми ря­док яток з го­то­ви­ми очіпка­ми, з хуст­ка­ми та сит­цем. Ко­ло­рит­ни­ми хуст­ка­ми обвішані усі ят­ки зни­зу до­вер­ху, до са­мих стель. Ви­хо­дить суспіль де­ко­ра­тив­на стіна з уся­ких квітчас­тих хус­ток, не­на­че стіни, об­ти­кані пуч­ка­ми квіток.

А далі по­на­пи­наті ба­ла­га­ни - це ма­ня­чать пус­то­витівські (з Канівщи­ни) руш­ни­ки, по­цяцько­вані чер­во­ни­ми й синіми сму­га­ми, за ни­ми чернігівці (ста­ровіри й се­ля­ни) обвіша­ли свої ят­ки ко­ро­ле­вецьки­ми чер­во­но-смуг­нас­ти­ми руш­ни­ка­ми. Руш­ни­ки ма­ють на лег­ко­му вітрі, аж ся­ють на га­ря­чо­му сонці. За ни­ми в ят­ках бли­щать при­лав­ки-мис­ни­ки, обс­тав­лені об­ра­за­ми в зо­ло­че­них ра­мах та ша­тах. Тут на по­во­ротці ряд­ком при­ту­ли­лась ят­ка, уся по стінах обвіша­на ко­ра­ля­ми та доб­рим на­мис­том. Міщан­ка якась на­во­зить ко­ралів на про­даж десь із По­чаєва, од австрійської гра­ниці. Пев­но в По­чаїв на­во­зять їх з Італії. Про­ти цієї ят­ки на пішо­ході си­дять ря­доч­ком мо­ло­диці, і кож­на дер­жить доб­ре на­мис­то в ру­ках на про­даж, не­на­че во­ни си­дять з чер­во­ни­ми бу­ке­та­ми в ру­ках. В цьому ряд­ку блиск фарб од об­разів та навіша­них руш­ників, синього та зе­ле­но­го скля­но­го на­мис­та та ко­ралів та­кий, що мої очі не ви­дер­жу­ють цього блис­ку на пе­ку­чо­му яс­но­му сонці.

За цим ря­дом блис­ку­чим чорніє сум­но кушнірський ряд. Тут розвішані ко­жу­хи та сму­шеві шап­ки. Ко­жухів си­ла! Кушніри все ук­раїнці. Ко­ло ко­жухів при­ту­ли­лись сто­лярські ви­ро­би для се­лян: сто­ли та скрині. Їх ціле стов­пи­ще, - і не вид­но ні од­ної скрині ста­ро­давньої: зе­ле­ної з чер­во­ни­ми квітка­ми та на коліща­тах! Все білі або чер­во­нясті під політу­ру.

Побіч цього го­лов­но­го пля­цу, цього яр­мар­ко­во­го со­до­му, че­рез ма­ле­сенький пе­ре­уло­чок на два-три до­ми знов яр­мар­ко­вий мен­ший со­дом: це то­чок на ба­га­то мен­шо­му пля­цу. Але як тут гус­то! Який на­товп та гар­ми­дер! Яка во­руш­ня! На­низ од май­да­ну по ву­лиці