Григорій Сковорода - Сад божественних пісень, Григорій Сковорода

ВСЯКОМУ МІСТУ - ЗВИЧАЙ І ПРАВА…

Всякому місту - зви­чай і пра­ва,

Всяка три­має свій ум го­ло­ва;

Всякому сер­цю - лю­бов і теп­ло,

Всякеє гор­ло свій смак віднай­шло.

Я ж у по­лоні нав'язли­вих дум:

Лише од­не не­по­коїть мій ум.

Панські Пет­ро для чинів тре кут­ки,

Федір-купець об­ду­ри­ти пруд­кий,

Той зво­дить дім свій на мод­ний манір,

Інший генд­лює, візьми пе­ревір!

Я ж у по­лоні нав'язли­вих дум:

Лише од­не не­по­коїть мій ум.

Той без­пе­рерв­но стя­гає по­ля,

Сей іно­зем­них за­во­дить те­лят.

Ті на ло­вецт­во го­ту­ють со­бак,

В сих дім, як ву­лик, гу­де від гу­ляк.

Я ж у по­лоні нав'язли­вих дум:

Лише од­не не­по­коїть мій ум.

Ладить юрис­та на смак свій пра­ва,

З дис­путів уч­ню тріщить го­ло­ва,

Тих не­по­коїть Ве­не­рин амур [1],

Всяхому го­ло­ву кру­тить свій дур.

В ме­не ж тур­бо­ти тільки одні,

Як з яс­ним ро­зу­мом вмер­ти мені.

Знаю, що смерть - як ко­са за­маш­на,

Навіть ца­ря не обійде во­на.

Байдуже смерті, му­жик то чи цар,-

Все по­же­ре, як со­ло­му по­жар.

Хто ж бо зне­ва­жить страш­ну її сталь?

Той, в ко­го совість, як чис­тий криш­таль…

В ГОРОД НЕ ПІДУ БАГАТИЙ - НА ПОЛЯХ Я БУДУ ЖИТЬ…

В го­род не піду ба­га­тий - на по­лях я бу­ду жить,

Вік свій бу­ду ко­ро­та­ти там, де ти­хо час біжить.

О дібро­во! О зе­ле­на! Моя матінко свя­та!

Тут ве­селість лиш для ме­не щи­ру ти­шу роз­гор­та.

Бо міста хо­ча й ви­сокі, в мо­ре роз­па­чу штовх­нуть,

А во­ро­та і ши­рокі у не­во­лю за­ве­дуть.

О дібро­во! О зе­ле­на! Моя матінко свя­та!

Тут ве­селість лиш для ме­не щи­ру ти­шу роз­гор­та.

Ні, не хо­чу їздить в мо­ре зад­ля зо­ло­тих одеж,

Бо во­ни хо­ва­ють го­ре, сум і страх, жу­ру без меж.

О дібро­во! О зе­ле­на! Моя матінко свя­та!

Тут ве­селість лиш для ме­не щи­ру ти­шу роз­гор­та.

Йти ги­дую з ба­ра­ба­ном за­вой­ову­вать міста,

Чи ля­ка­ти пиш­ним са­ном, щоб хи­ли­лась дрібно­та.

О дібро­во! О зе­ле­на! Моя матінко свя­та!

Тут ве­селість лиш для ме­не щи­ру ти­шу роз­гор­та.

Дух мій і на­ук не хо­че, окрім ро­зу­му сво­го,

Крім Хрис­та свя­тих про­ро­чень - раю чис­то­го мо­го

О дібро­во! О зе­ле­на! Моя матінко свя­та!

Тут ве­селість лиш для ме­не щи­ру ти­шу роз­гор­та.

І нічо­го не ба­жаю, окрім хліба та во­ди,

Вбогість я за дру­га маю - з нею ми дав­но сва­ти.

О дібро­во! О зе­ле­на! Моя матінко свя­та!

Тут ве­селість лиш для ме­не щи­ру ти­шу роз­гор­та.

Мій маєток пре­жа­да­ний - спокій, во­ленька свя­та.

Окрім вічності, для ме­не лиш до­ро­га ся свя­та.

О дібро­во! О зе­ле­на! Моя матінко свя­та!

Тут ве­селість лиш для ме­не щи­ру ти­шу роз­гор­та.

А ко­ли до всього то­го гріх збо­ро­ти до кінця,

То ска­жи тоді: яко­го ж тре­ба праг­ну­ти вінця?

О дібро­во! О зе­ле­на! Моя матінко свя­та!

Тут ве­селість лиш для ме­не щи­ру ти­шу роз­гор­та.

Здрастуй, лю­бий мій спо­кою! Ти навіки уже мій!

Добре бу­ти нам з то­бою: ти для ме­не, а я твій.

О, дібро­во! О сво­бо­до! Я в тобі по­чав мудріть.

І в тобі, моя при­ро­до, шлях свій хо­чу закінчить.

ГЕЙ, ПОЛЯ, ПОЛЯ ЗЕЛЕНІ…

Гей, по­ля, по­ля зе­лені,

Зелом-квітом оз­доб­лені!

Гей, до­ли­ни, і бал­ки,

І мо­ги­ли, й па­гор­ки!

Гей ви, вод по­то­ки чисті!

Береги річок тра­висті!

Гей же, ку­чері які у дібров сих і гайків!

Жайворонок над по­ля­ми,

Соловейко над са­да­ми,-

Той під хма­ра­ми дзве­нить, сей же на гіллі ля­щить.

А ко­ли зійшла ден­ни­ця,

То про­ки­ну­ла­ся пти­ця.

Музика зву­чить навк­руг, у повітрі шум і рух!

Тільки сон­це ви­зи­рає -

Вівчар вівці ви­га­няє,

На сопілоч­ку свою ко­тить трелі по гаю.

Пропадайте, ду­ми трудні

І міста ба­га­то­людні!

Я й на хлібові сухім жи­ти­му в раю такім.

ТО ЯКА Ж ТА СЛАВА НИНІ?…

То яка ж та сла­ва нині?

Глянь на бу­чу в сій го­дині!

Ізраїле! Гідри -звіра,

Чи ве­ли­ка в тобі міра,

Треба зро­зуміти.

Булава і скіпетр сяє,

Рано встав­ши,- сла­ва злая,

Серце спов­не­не три­во­ги,

Руки зв'язані і но­ги, Як ми­ну­ти сіті?

Нині п'яна ска­че во­ля,

Рано встав­ши - мар­на до­ля.

Ізраїле! То­го звіра

Де ве­дуть ме­та і міра?

Треба вже прозріти.

Шлють си­ре­ни з оке­ану

Пісню со­лод­ко-оман­ну,

Бідне сер­це, щоб се чу­ти,

Хоче на­завж­ди зас­ну­ти,

Не сяг­нув­ши зем­лю.

Плоть і світ! О прірво лю­та!

Все в тобі наскрізь от­ру­та,

Щелепами позіхаєш

і усе підряд ков­таєш.

Як ми­ну­ти сіті?

Ся пу­чи­на всіх ков­тає,

Ся ще­ле­па всіх з'їдає!

Ізраїле! Ки­та-звіра

Де ме­та, і глузд, і міра?

Плоть ту не на­си­тиш!

Розпусти свої вітри­ла,

Розуму ши­рокі кри­ла,

Пливучи по буйнім мо­рю,

Возведи зіниці вго­ру -

Шлях знай­деш прав­ди­вий.

Краще жи­ти у пус­тині,

Зачинившись у яс­кині,

По безвіддях вік про­бу­ти,

Знадних го­лосів не чу­ти.

Будь мені Іраклій тщи­вий

Будь Іона про­зор­ли­вий.

Голови всічи зміїні,

З ки­то­вої блю­во­ти­ни

Скочить дай на ке­фу

ВЖЕ ХМАРА ПРОЙШЛА. РАЙДУГА В НЕБІ ГРАЄ…

Вже хма­ра прой­шла. Рай­ду­га в небі грає.

Нудьга проп­лив­ла. Цілий світ лю­бо сяє.

І ве­се­ло сер­цю на сю чис­ту по­го­ду,

Коли світу зло­го сти­ха лю­тий по­дув.

Звабливий наш світ, та для ме­не - пу­чи­на,

Пітьма, хма­ри, лід, пов­на су­му го­ди­на.

Проте вже ве­сел­ка мені яс­но заг­ра­ла,

І щи­ра го­луб­ка мені мир зда­ру­ва­ла.

Печале, про­щай! Про­ща­вай, зла ут­ро­бо!

Вже кво­лості край, бо воск­рес я із гро­ба.

Давидова во­ле! Для ме­не ке­фа, зем­ля ти,

Веселка і світло, оли­ва, ве­рем'я й жит­тя ти.

БАЧАЧИ ЖИТТЯ ОСЬОГО ГОРЕ

Бачачи жит­тя осього го­ре,

Що ки­пить, не­мов Чер­во­не мо­ре,

Вихором на­пасті, ту­ги, бід,

Я розс­лаб­нув, і жах­нувсь, і зблід.

Горе су­щим у нім!

Припинив я, бідний, біг свій ско­ро

Щоб не впас­ти з фа­ра­оном в мо­ре.

Вже до прис­тані біжу я, мчу,

Плачем, кри­ка­ми кри­чу

І здіймаю ру­ки.

Боже! У вогні не дай згоріти!

В місті дай мені твоїм по­жи­ти -

Хай у свій не втяг­не слід

Блудний світ, сей тем­ний світ!

О ми­лості безд­на!

ГЕЙ ТИ, ПТАШКО ЖОВТОБОКО…

Гей ти, пташ­ко жов­то­бо­ко,

Не кла­ди гнізда ви­со­ко,

А кла­ди лиш на луж­ку,

На зе­ленім моріжку.

Яструб ген над го­ло­вою

Висить, хо­че ухо­пить,

Вашою жи­ве він кров'ю,