Вільям Шекспір - Комедія помилок, Вільям Шекспір

 

Вільям Шекспір

 

КОМЕДІЯ ПОМИЛОК

 

ДІЙОВІ ОСОБИ

 

 

Солін, 1 князь Ефеський. 2

Егеон, купець із Сіракуз. 3

Антіфол Ефеський, Антіфол Сіракузький, брати-близнята, сини Егеона та Емілії, але незнайомі один з одним.

Дроміо Ефеський, Дроміо Сіракузький, брати-близнята, слуги обох Антіфолів.

Балтазар, купець.

Анджело, золотар.

Перший купець, друг Антіфола Сіракузького.

Другий купець, кредитор Анджело.

Пінч, шкільний вчитель.

Емілія, дружина Егеона, абатиса монастиря в Ефесі.

Адріана, дружина Антіфола Ефеського.

Люціана, її сестра.

Люція, служниця Адріани.

Куртизанка.

 

Тюремник, стражники, почет і слуги.

 

Місце дії - Ефес.

 

ДІЯ ПЕРША

 

 

СЦЕНА 1

 

 

Зала в палаці князя.

Входять князь, Егеон, тюремник, стражники та почет.

 

Егеон

Не зволікай. Суди мене, Соліне,

І вироком скінчи мої боління.

 

Князь

Не захищайся, купче сіракузький.

Чиню я безсторонньо і нізащо

Законів не порушу. З ворожнечі

І розбрату постала та образа,

Якої нам завдав ваш лютий князь,

Повівшись круто з нашими купцями,

Людьми статечними. Сердегам злота

Забракло викупить своє життя.

Тоді його указ жорстокий був

Їх кров’ю скріплений. Із дня того

Ми співчуття утратили й до вас.

Коли смертельні почалися чвари,

Ми ухвалили на старійшин раді

Порвати всі стосунки торговельні

Між нашими ворожими містами.

Ще більш: коли уродженець Ефеса

У Сіракузах з’явиться на ринку,

І, навпаки, як сіракузець раптом

До гавані Ефеської причалить,-

То вмерти мусить, а його добро

У князя власність зразу переходить.

Якщо він тисячі не сплатить марок

І голови не викупить своєї.

Твоє ж майно, хоч як його цінуй,

Не варте й сотні марок; через те -

Закон засуджує тебе до страти.

 

Егеон

Я втішений. Як зайде сонце ясне,

Від присуду моє страждання згасне.

 

Князь

Скажи нам, сіракузцю, коротенько,

Чому покинув ти свій рідний край;

Навіщо ти приїхав до Ефеса?

 

Егеон

Ти зажадав найтяжчого від мене:

Щоб мовив я про муки невимовні...

Але, щоб знав весь світ, що я вмираю

Не за ганебний злочин, а за те,

Що підкоривсь природі,- я скажу

Все, що мій сум сказать мені дозволить.

Я родом з Сіракуз; там одружився;

І ми з дружиною були б щасливі,

Коли б не наша злоповісна доля.

Жили ми в радощах; достатки наші

Зростали все через численні й вдалі

Мої поїздки в Епідамн, 4 аж доки

Мій фактор не помер; турбота ревна

Про все моє добро, що там зосталось,

Зненацька вирвала мене з обіймів

Дружини вірної. Спливло півроку,

Коли вона (знесилившися майже

Під карою солодкою, що всі

Несуть жінки) зібралася в дорогу,

І скоро теж до мене прибула.

Щасливою вона невдовзі стала

Синів двох матір’ю, таких подібних,

Що їх ніхто не зміг би розрізнити.

У тім же домі в ту ж таки годину

Іще одна страшенно бідна жінка

Так само народила двох близнят,

Також напрочуд, надзвичайно схожих.

Я їх купив у тих батьків убогих,

Щоб слуг із них моїм синам зробити.

Жона моя, пишаючись дітьми,

Все домагалась день при дні, щоб ми

Мерщій верталися додому; леле!..

На жаль, я згоду дав занадто швидко...

І посідали ми на корабель.

Не встигли ще ми відпливти й на милю,

Як враз побачили в морській безодні,

Усім вітрам покірній, знак лихий,

Який нам віщував трагічну гибель.

Що далі, то все менше залишалось

Надії нам: з похмурого-бо неба

Лилося тьмяне світло і вливало

Нам в душі злякані жахливу певність,

Що нас чекає неминуча смерть.

Я сам охоче б кинувсь їй в обійми,

Але жони моєї голосіння,

Яка оплакувала наперед

Те, що здавалося їй неминучим,

Й квиління жалібне моїх дітей,

Хоч ті й не розуміли небезпеки,-

Примусили шукати зволікання

Для мене і для них; лиш зволікання.

Бо не було ніякого рятунку!

Матроси в човен кинулись одразу.

Й лишились ми самі на кораблі,

Що заринав поволі в люті хвилі.

Жона моя, турбуючись найбільше

Про меншого з близняток, прив’язала

Його з одним із куплених хлоп’ят

До щогли запасної, що на суднах

На шторму випадок тримають. Я ж

Зробив те саме з іншими двома.

Дітей так розмістивши, я й дружина,

З обох синів не зводячи очей,

Також до тої щогли прив’язались

З обох кінців та й віддалися хвилям,

Що, як здавалось, нас несли в Корінф.

Аж ось засяло над землею сонце

І розігнало геть всі згубні хмари,

І враз його проміння життєдайне

Угамувало хвилі, й вдалині

Ми вгледіли два кораблі, які

Пливли назустріч нам: один - з Корінфа,

А другий - з Епідавра. 5 Та раніш,

Ніж підійшли вони... О горе, горе!..

Дозволь на цьому розповідь скінчити...

Вгадай кінець... Несила говорити...

 

Князь

Ні, далі говори, не обривай;

Як не