Євген Петрович Петров - Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров

Класичні сатиричні твори відомих російських радянських письменників Іллі Ільфа (1897–1937) і Євгена Петрова (1902–1942) показують крах приватновласницьких ілюзій у соціалістичному суспільстві. Пригоди «великого комбінатора» Остапа Бендера дали можливість талановитим письменникам висміяти пристосуванців і бюрократів, міщан і хапуг. «Герої» романів уособлюють потворні риси людей старого світу.
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.

Ілля Ільф, Євген Петров
ДВАНАДЦЯТЬ СТІЛЬЦІВ. ЗОЛОТЕ ТЕЛЯ

Друкується за виданням: ІЛЬФ I., ПЕТРОВ Є. ДВАНАДЦЯТЬ СТІЛЬЦІВ. ЗОЛОТЕ ТЕЛЯ. — К.: Дніпро, 1972.

Ілюстрації художниці Т. Б. ЗЕЛЕНЧЕНКО

Редактор Г. П. ЄРЬОМЕНКО

ДВАНАДЦЯТЬ СТІЛЬЦІВ

Присвячується Валентину Петровичу Катаєву

Частина перша
Старгородський лев
Розділ І
Безенчук і «Німфи»

У повітовому місті була така сила перукарних закладів і бюро похоронних процесій, що здавалось, мешканці міста родяться тільки на те, щоб поголитись, постригтись, освіжити голову вежеталем і одразу ж померти. А насправді в повітовому місті люди родились, голились і вмирали не так уже й часто. Життя в місті було найтихіше. Весняні вечори були духмяно-п'янкі, грязюка під місячним променем блищала, як антрацит, і вся молодь міста до такої міри була закохана в секретарку місцевкому комунальників, що це заважало їй збирати членські внески.

Питання любові й смерті не хвилювали Іполита Матвійовича Вороб'янінова, хоч питаннями цими, згідно із своєю посадою, він відав з дев'ятої ранку до п'ятої вечора щоденно з півгодинною на сніданок перервою.

Щоранку, випивши з морозної, з прожилкою, склянки свою порцію гарячого молока, що його подавала Клавдія Іванівна, він виходив із напівтемного будиночка на широку, вщерть повну дивовижного весняного світла вулицю імені товариша Губернського. Це була найприємніша з вулиць, які бувають у повітових містах. Ліворуч за хвилястими зеленавими шибками виблискували сріблом труни похоронного бюро «Німфа». Праворуч, за маленькими, з облупленою замазкою вікнами, похмуро лежали дубові закурені й нудні труни майстра трунних справ Безенчука. Далі «Цирульний майстер П'єр і Костянтин» обіцяв своїм клієнтам «плекання нігтів» і «ондулянсіон» вдома. Іще далі розташувався готель з перукарнею, а за ним на великому пустирі стояло солом'яно-жовте теля і ніжно лизало іржаву, прихилену до самітних воріт вивіску:

ПОХОРОННА КОНТОРА

«ЛАСКАВО ПРОСИМО»

Хоч похоронних справ було безліч, та клієнтура у них була небагата. «Ласкаво просимо» лопнуло ще за три роки до того, як Іполит Матвійович осів у місті N, а майстер Безенчук пив горілку і навіть одного разу пробував закласти в ломбарді свою найкращу на вітрині домовину.

Люди в місті N умирали коли-не-коли, і Іполит Матвійович знав це краще за будь-кого, служив-бо він у загсі, де відав столом реєстрації смертей та шлюбів.

Стіл, за яким працював Іполит Матвійович, скидався на старий надгробок. Лівий ріжечок його був знищений пацюками. Немічні ніжки його тремтіли під тягарем пухлих папок тютюнового кольору з записами, з яких можна було почерпнути всі відомості про родовід мешканців міста N і про генеалогічні дерева, що зросли на злиденному повітовому грунті. У п'ятницю 15 квітня 1927 року Іполит Матвійович, як завжди, прокинувся о пів на восьму і одразу ж просунув ніс у старомодне пенсне із золотою дужкою. Окулярів він не носив. Одного разу, вирішивши, що носити пенсне негігієнічно, Іполит Матвійович попрямував до оптика і купив окуляри без оправи, з позолоченими голоблями. Окуляри з першого разу йому сподобались, але дружина (це було незадовго до її смерті) сказала, що в окулярах він — викапаний Мілюков, і він оддав окуляри двірникові. Двірник, хоч і не був короткозорий, до окулярів звик і носив їх залюбки.

— Бонжур! — проспівав Іполит Матвійович самому собі, спустивши ноги з постелі. «Бонжур» свідчило про те, що Іполит Матвійович прокинувся в доброму гуморі. Сказане в момент прокидання «гут морген» означало звичайно, що з печінкою не все гаразд, що п'ятдесят два роки — не жарт і що надворі сьогодні похмуро.

Іполит Матвійович всунув сухорляві ноги в довоєнні штани, зав'язав їх біля кісточок підв'язками і пірнув у короткі м'які чоботи з вузькими квадратними носами. Через п'ять хвилин на Іполиті Матвійовичу красувався місяцесяйний жилет, усіяний дрібною срібною зіркою, і мінливий люстриновий піджачок. Змахнувши із своєї сивини росинки, сліди умивання, Іполит Матвійович по-звірячому ворухнув вусами, нерішуче поторкав шерхле підборіддя, провів щіткою по коротко підстриженому алюмінієвому волоссю і, шанобливо всміхаючись, рушив назустріч тещі — Клавдії Іванівні, що саме входила до кімнати.

— Еполе-ет, — прогриміла вона, — сьогодні я бачила поганий сон.

Слово «сон» прозвучало з французьким прононсом.

Іполит Матвійович глянув на тещу згори вниз. Його зріст сягав ста вісімдесяти п'яти сантиметрів, і з такої висоти йому легко і зручно було ставитися до тещі з деякою зневагою.

Клавдія Іванівна провадила далі:

— Я бачила небіжчицю Марі з розпущеним волоссям і в золотому поясі.

Од гарматних звуків голосу Клавдії Іванівни тремтіла чавунна лампа з ядром, дробом та запилюженими скляними цяцьками.

— Я страшенно стурбована. Боюсь, щоб не сталося чого.

Останні слова вона вимовила з такою силою, що каре волосся на голові Іполита Матвійовича гойднулось у всі сторони. Він зморщив лице і, скандуючи, сказав:

— Нічого не буде, маман. За воду ви вже вносили?

Виявляється, що не вносили. Калоші теж були не помиті. Іполит Матвійович не любив своєї тещі. Клавдія Іванівна на розум була небагата, і її похилі літа не лишали