Микола Миколайович Панов - Боцман з «Тумана»

Цикл повістей «Орли капітана Людова» присвячений пригодам і подвигам розвідників-північноморців.
Дія повісті «Боцман з «Тумана» розгортається на палубі торпедного катера та серед диких скель Північної Норвегії, куди проник маленький загін радянських розвідників для виконання секретного завдання.

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Художнє оформлення О. АЛЕКСАНДРОВА

І знов під палубою в нас

Гуде-співа турбінний бас.

Ми з якорів готові зняться

І вийти в море без вогнів…

Знов у Москві у тиші днів

Мені бої північні сняться.

Полярні скелі знов згадав,

Шлях до землянок відшукав.

Кругом десантники юрмляться…

Гучні пісні летять до зір…

І віддалік од хвиль і гір

Мені північні сопки сняться.

Я прочитав уперше там

Розвідникам і морякам

Уривки «Боцмана з «Тумана».

Я сіль вітрів морських вдихав,

Билиці й вигадки вплітав

В принадний замисел романа.

Таку я річ створить бажав,

Щоб відблиски геройських справ,

Як сонце в соляних кристалах

На диких скелях вікових,

В сплетінні розділів оцих

Життям правдивим засіяли.

Щоб той, кого ввести я зміг

У світ пригод,

Крутих доріг,

Тривог і зустрічей незвичних, —

Побачив пройдені бої

І незвичайнії краї,

Щоб пам'ятати все це вічно.

Героям Півночі — привіт!

Привіт вам, друзі славних літ!

Нехай з читацькою сім'єю

Ведуть розмову в книзі цій

Медведєв і його бійці

І боцман-слідопит Агєєв.

— Мовчання — ограда мудрості, — любив говорити капітан Людов, цитуючи старовинну східну приказку.

І, помовчавши, звичайно додавав:

— А попросту це означає: тримай язик за зубами. Чим менше знають про розвідника інші, тим більше знає він сам…

Цілком зрозуміло, що в роки Великої Вітчизняної війни про справи, які вершили «орли капітана Людова», майже нічого не повідомлялось у пресі. І тоді як у певних колах імена Людова і старшини першої статті Сергія Агєєва користувалися величезною повагою і навіть славою, широкому читачеві вони поки що були невідомі.

Не привернуло особливої уваги і небувале сріблясто-багрове світло, що мигнуло над гірським хребтом Муста-Тунтурі в одну з воєнних вітряних, непогожих ночей.

А цим же спалахом закінчився цілий фантастичний роман, який почався походом торпедного катера старшого лейтенанта Медведєва біля берегів Північної Норвегії в розшуках ворожих кораблів. Тепер, нарешті, можу я розповісти подробиці цієї незвичайної історії.

Світло, про яке я кажу, було набагато яскравіше, ніж тріпотливі заграви, які раз у раз спалахували тоді з боку океану над Скандінавським півостровом, де відбувалась артилерійська дуель між нашими кораблями і береговими батареями німців.

Але просвистані полярними вітрами бійці, які атакували ночами неприступні гірські вершини, моряки, що несли пильну вахту на корабельних палубах, які весь час заливало хвилями, сприйняли цей дивовижний спалах за величезну пожежу на торпедованому транспорті або за випромінювання якоїсь особливо могутньої освітлювальної ракети.

Сам я, правда, був просто приголомшений, збитий з пантелику цим світлом.

Я щойно вийшов із землянки; чорна, сира полярна ніч стояла навкруги, непроникливою вологістю заліплювала очі. Я обережно переступав з каменя на камінь, щоб не провалитися в одну з розколин, наповнених крижаною водою.

І раптом немов щільна пов'язка впала з моїх очей. Все навкруги освітилося до найменших подробиць: далека лінія синюваточорних навколишніх гір, коричньовий хаос каміння базальтового котлована, двері землянок, замасковані в скелях, навіть червонуваті проводи польових телефонів, протягнуті по камінню.

Мені здалося, що далеко на весті здійнялася димляча райдужна куля, яка з величезною швидкістю летіла в чорне небо.

Куля неслася вгору, перетворюючись у рухливий стовп димного різноколірного вогню. І знову насунувся морок — океан темряви ще щільніше зімкнувся над нами.

— Оце фейєрверк! — сказав поруч мене морський піхотинець голосом, охриплим від здивування. — Освітлювальну, чи що, кинув? Ні, на освітлювальну не схоже!

Але коли я пригадую цю хвилину зараз, переді мною постає осяяний фантастичним світлом не гірський пустельний пейзаж, а жаркий і тісний кубрик корабля, в якому через день я зустрівся з героями нижчеописаних подій.

Я бачу обвітрені обличчя моряків, які сидять на койках навколо вузького корабельного стола; бачу смуги тільників, потемнілих від поту, під розстебнутими комірами ватників… Чорним глянцем блищать автомати, складені на одній з койок… Чути сухий виразний стук кісточок доміно, в яке з захопленням грають ті, що сидять за столом.

— Сідайте, товаришу капітан, — сказав мені, потіснившись, п'ятий моряк, який не брав участі в грі.

— Скоро підемо? — запитав я, сідаючи на койку і з насолодою простягаючи ноги. Я майже бігом пройшов п'ять кілометрів від землянки до причалу і ще не заспокоївся від розчарування, дізнавшись, що торпедний катер, на який я поспішав, пішов на базу за півгодини до того, як я підбіг до дощаного, ледве біліючого в темряві настилу пірса.

Та й мотобот, який невиразно