Олександр Павлович Бердник - Подвиг у просторі

Історія про те, як шестирічний пасажир ракети допоміг своєму батькові впоратися з проблемою у відкритому космосі.

Федя сидів у глибокому кріслі космопілота поряд з татком. Дух йому захоплювало від радості.

Та й було чого радіти.

Йому тільки шість років, і от — політ до Місяця. Там, в кратері Тихо, працює мама. Вона разом з iншими вченими досліджує поверхню Місяця. По радіо повідомляли, що на Місяці знайдено життя. То мама відкрила його.

Федя кілька років жив з бабусею. Та недавно він твердо сказав таткові:

— Як собі хочеш, а я більш не зостануся сам. Хочу до тебе і до мами…

Тато довго змагався з Федею, умовляв його. Потім викликав до радіотелефону маму. Мама зраділа і обстала за Федею.

I ось він у ракеті. Навколо зоряне небо. Зірки і вгорі, і внизу, i скрізь. А в передньому ілюмінаторі сяє сріблистий диск Місяця. Він зростає, закриває небо.

— Ти радий? — питає тато.

Федя мовчки киває головою, не одриваючи погляду від зірок.

Так минали години.

І раптом щось сталося.

Обличчя тата зробилося серйозне і тривожне. Він поглянув на прилади, визирнув у ілюмінатор. Потім сказав Феді:

— Мені треба дещо полагодити зовні. Ти не турбуйся. Дай я тобі одягну шолом…

На обличчя Федине опустилось прозоре забрало. Серце в хлопчика тривожно стислося. Він почував, що сталося якесь нещастя.

Алє мовчав. Він син космонавта. Не можна боятися. Так його вчили книжки. Так завжди говорили мама й тато.

Відкрився люк. За ним був зоряний простір. Порожнеча.

Тато прив'язався шнуром до скаби біля люка. Ввімкнув захист від холоду. Виплив з ракети. Федя бачив, як він, ворушачи руками й ногами, наче риба плавцями, пробирався вздовж стіни корабля до дюз. Почувся в навушниках голос тата:

— Метеорит. Розбив сонячне дзеркало…

Федя знав, що таке «сонячне дзеркало». Це батареї електроструму, що живилися променями Сонця. Без них мовчатимуть дослідні прилади. Без них не можна як слід керувати ракетою.

— Треба замінити, — сказав тато. — От лихо. Шнура нестає.

Федя бачив, як тато, трохи подумавши, одв'язався і почав поратися біля дзеркал. Минуло кілька тривожних хвилин. Місяць уже закривав півнеба.

— Порядок, — весело промовив тато.

Федя полегшено зітхнув. І тут почувся зойк. Хлопчик злякано визирнув назовні. І закляк із жаху. Тато одділився вїд ракети i безпорадно «плив» поряд з нею. Його руки не діставали до шнура.

— Татку! — закричав Федя, — Татку!

— Тихо, — пролунав суворий, владний голос тата. — Тихо, синку. Тепер усе залежить від тебе. Інакше — погано… Тягни до себе шнур, добре прив'яжись i… стрибай до мене! Подаси мені руку. Розумієш, синку? Не побоїшся?

— Не побоюсь, — прошепотів Федн, хоч його тіпала лихоманка.

Він зробив усе, що казав тато. І стрибнув у порожнечу.

Щось обірвалось у серці. В грудях защеміло. Потьмарилося в голові. Феді здалося, що він падає в безвість… Але страх швидко минув. Ось уже зовсім поряд з ним очі тата. Його дужі руки, рідний голос:

— Все гаразд. Дякую, синку. Ти врятував мене. Ти врятував ракету. Ти справжній космонавт…

Через півгодини ракета «Земля-Місяць» торкнулася космодрому на Місяці в кратері Тихо. Уже виходячи з ракети, тато запитав Федю:

— Мамі скажемо про те, що сталося в космосі?..

Син подумав, подивився на хитрі очі тата, поважно сказав:

— Не треба. Ми з тобою мужчини. Мало що доведеться витерпіти в космосі. Не будемо турбувати маму…

Тато промовчав. Тільки на обличчі його засяяла усмішка…