Михайло Михайлович Коцюбинський - Що записано в книгу життя

Михайло Коцюбинський

Що записано в книгу життя

Мусила баба злазити з печі: онука заслабла i потребувала тепла. А що не було місця на лаві у тісній хаті, послалась баба долі. І син, i невістка наче не бачили того. Там вона i лишилась.

З кутка, між дверима i мисником, де на долівці вона лежала - стара, забута смертю мати,- все видавалось чудним. Досі вона роками валялась на печі i звикла дивитись згори вдолину. Тоді синові діти здавались дрібними, сліпнуче око все спочивало на білявих головках або ловило сердитi, прибиті нуждою обличчя невістки i сина, коли пропливали повз неї од дверей до печі. І вже з-за комина чулось, як бубоніли їх голоси.

Тепер все виросло зразу. Діти, що спинялись над нею до мисника i обсипали кришками з хліба та всяким сміттям, синові чоботи, старі, намерзлі, важкі, як гори, i босі ноги невістки, що ставали перед самим обличчям та закривали ввесь світ. Тепер вона бачила в печі в’юнкий вогонь, що паливо жер, а все ж вмирав з голоду, чорні кутки попід лавками, що роззявляли беззубі роти i дихали зогнилою вогкістю. Часом, коли одчинялися двері, стовп білої пари, наче туман, стеливсь по долівці, закриваючи все, i здавалось, що така має бути i смерть, каламутна, безока, з холодком по ногах Де ж вона? Чому не приходить? Не докличеться баба. Бродить навколо, а про бабу забула. Чоловіка забрала, задушила семеро дітей, ось-ось не видко, як по онуку прийде. Скрізь покосила, поклала цілі покоси, а про бабу забула. І чудно, i страшно, що так трудно умерти.

Довгими днями i ще по довших ночах, коли миші товчуться по згнилій картоплі i по бабинім тілі, а таргани шарудять коло неї, як коло старої ганчірки, лежить тихенько баба i од часу до часу викидає з присохлих грудей тужливе зітхання, тонке, як скавуління сліпого щеняти:

- Ох-ох!.. Де та смерть моя ділась!..

- Нема на вас сконання! Не дають спати…- сердито бурчить невістка, i лавка скрипить під нею.

- Не-ма! - говорить баба у тон невістці i облизує ясна, де були колись зуби, i лиже зсохлі, запалі всередину губи.

Кисленького хочеться бабі, капустки або розсолу з-під огірків, а дрімота сплітає дійсність зі снами: уривки казок, отченаша i синовi чоботи, важкi, як гори, що лишають по собі мокрі сліди.

Потому сон раптом щезає, як змитий водою, i баба чує своє маленьке тіло, якому твердо i зимно лежати долі, на тоненькій ряднині, у вогкім кутку.

Нащо вона? Кому потрібна? Життя виїло силу з неї як лушпиння з картоплi, кинуло в кут. А душа міцно вчепилась за ту шабатурку i не хоче її покинуть.

Небагато місця займає баба на свiтi, куток пiд мисником, а всім заважає. Небагато з’їсть хлiба, а й те при нужді велике. І знов шелеснуть зiв’ялi уста, як сухе листя:

- Ох!.. Моя смертонько… де ти?

Тiло часом прохало. З тої горсточки шкури й кiсток, з присохлого живота, порожніх грудей добувалось непереможне, фантастичне бажання i заглушало розум:

- Мо-лоч-ка!

Тоді невiстку нападав смiх. Не говорила нiчого, а тряслась од смiху грудьми, лицем i животом, аж кутнi бiлiли мiж скривленими губами.

Бабi було так кривдно. Не дають молочка.. Молочка не дають.

Вона з жалю кривилась, бурчала, їй до слiз молочка хтiлось хоч знала, що його навiть слаба дитина не бачить.

Врешті невiстка хапала вiник i закривала бабу хмарою пилу.

- Ноги прийміть. Викину в сiни разом з сміттям!..

Баба приймала ноги i довго невидимкою кашляла з-пiд мисника.

Вдень її обсiдала дiтвора, як п’ятеро горобцiв жовторотих. Цiлий ряд очей дивився в рот бабі…

- Розкажiть казку.

Рот розкривався, як порожнiй гаман, i в ньому шипiли слова - щось про царенка, злото, дорогi страви Але язик висувався, злизував все розпочате, і баба кiнчала про iнше - про кобилячу голову або рись-мати. Вона вживала старинні слова, яких дiти не розумiли. Їм було скучно.

- Бабо! Коли ви помрете?

Вони розтягали зморшки на бабиній шиї, що склались рядами, як на старiй халявi, розглядали двi шабатури грудей, мiж якими застряг мiдяний крест, пiдiймали запаску i мацали ноги, сухi, чорнi, у жилах, як патики з корою, якими мати розтоплює в печi.

Вони хотiли б побачити, як вилетить з баби душа.

- Бабо! Душа пташкою вилетить з вас?

Потому спинались до мисника, толочили нiжками груди i засипали очi кришками з хлiба.

Про смерть говорили i невiстка iз сином, голосно, злiсно, як про неплачену подать:

- Помре, чим будеш ховати?

Син тiльки сопiв та сердито зиркав в куток, а баба боялась тодi кликати смертi: ану ж прийде, де тодi взяти на похорон грошей? Поповi плати, дошки дорогi, а люди скiльки з’їдять та вип’ють…

Одна була розвага в баби. Як тiльки забували зачинить дверi, крiзь них влiтала з сiней зозулястенька курка i прожогом бiгла до баби. Витягала коротку шию, ставила боком кругленьке око, здiймала лапку й чекала. І лиш баба простягне суху долоню з сухими кришками хлiба, зозулястенька цокає дзьобом в долоню і пощипує бабу.

Ну й доставалось курці. Її били по спині, аж вона присiдала, виганяли назад у сiни i кляли:

- Бодай ти здохла, триклята.

Краще б закляли бабу. Може б, скорiше померла.

Мiркувала щось баба. Днями й ночами, потай, сама. Плямкали губи, очi дивились углиб, уста складались до слова i нерiшуче млiли. Часом шептала: «Сину!» - i зараз боязко мовкла та оглядалась, чи не почув. Тодi знесилені руки і ноги покривались каплями поту і до сорочки липли, а баба лежала, як нежива.

Нарештi перемоглася:

- Сину!..

Вiн щось латав i, певно, не чув.

- Потапе!

- Чого?

- Ходи сюди.

- Чого там?

- Сядь коло мене.

Вiн нехотя звiвся i сiв на лавi пiд мисником.

Великий i мокрий чобiт стояв у неї перед очима, покривши тiнню обличчя.

- Пора вмирати.

- Знов кликать попа? Казали - вмру, вмру, а тiльки грошi дурно оддав поповi.

Потап дратувався i не дивився на неї.

- Ех, бабо… мамо,- поправився вiн.

Жорстока складка лягла i застигла у нього мiж носом та бородою, i щось несказане сховалось в нiй.

- Не треба попа. Бог грiхам простить i так. А от не можу вмерти…

- Чув вже. Казали.

- Забула за мене смерть… Нема сконання… Хоч би ти допоміг.

Баба заворушилась у своїм леговищi. Він чув, як стукнула кістка ноги об кістку, як ядуха