Галіція Мідвест - Моє прагнення щастя. Книга повністю. , Галіція Мідвест

В цій книзі головна героїня розповідає про свій шлях адаптації у новій країні, а також вчиться сприймати усі нові життєві ситуації не тільки, як виклики, але як і можливості, які допоможуть їй віднайти її власний шлях.

Розділ 1. Я працюю в американській авіації.

В американській Декларації про Незалежність є слова про те, що кожна людина має неодмінне право на Life, Liberty and Pursuit of Happiness. Наче з правом на життя і свободу усе більш — менш зрозуміло, але ось «право прагнення щастя» викликає багато запитань, тому я вирішила  розповісти про мій шлях до втілення  американської мрії, хоча історія цієї подорожі буде довгою. У 2007 році я прибула до США на постійне місце проживання. Мені було двадцять пʼять років. Я володіла  англійською мовою на  рівні української містечкової школи. Мої знання були поглиблені вивченням англомовних пісень з касетного магнітофона: коли спочатку тиснеш play, потім stop,  вловлюєш знайомі слова, записуєш їх, а, згодом,  повторюєш увесь цей алгоритм. Тому, в мене був високий рівень знань - in your head, what’s in your head, zombie, zombie, yeah, baby, go see the dentist he is gonna open your mind — думаю, ви зрозуміли. Я знала безліч різноманітних слів, але звʼязати їх у речення не могла, хоча прагнула — насамперед, щоб сказати, що все у вас тут, у вашій довбаній Америці, не так, і не те, навіть, місяць не в ту сторону обернутий. Мені треба було знайти роботу негайно.  Я сподівалася, що натхненно попрацюю, зароблю свій перший мільйон, повернуся в Україну та почну власну справу. Вакансії, запропоновані мені  моїми  нечисленними  знайомими, багато з яких так і не вивчили мову країни свого тимчасового перебування без визначеності, мене не влаштовували. Прибирання будинків — неймовірно важка і нудна праця, догляд за дітьми – геть не моє і велика відповідальність; від думки, що доведеться йти на догляд за літньою людиною ще й з проживанням мені одразу хотілося купити квитка до України. Ні, літні люди мене не лякали, але формулювання — з проживанням викликало паніку, бо я почала свій самостійний шлях дорослого життя з шістнадцяти років. Я не боялася важкої роботи, але, водночас, я бажала восьмигодинного робочого дня, щоб мати час на власне життя. Це було частиною шляху до прагнення мого щастя й мені вже бракувало часу, щоб, бодай, зрозуміти, в який бік рухатися.

Я почала шукати роботу самотужки та знайшла вакансію на  прибирання літаків у одному з найбільших аеропортів США —  O`Хере  —  популярна робоча тема тих років у Чикаго. Несподівано я опинилася в авіації — так можна  розповісти друзям в Україні — звучить, мов би,  престижно, а про деталі краще  промовчати.

«Прибирання літаків організовано наступним чином: є група з десяти людей на чолі зі старшим чи старшою групи — лідером. Лідеру по рації планер сповіщає координати терміналів,  до яких прибувають літаки. Прибиральники хапають  свої мішки для сміття і гонять щодуху до трапу. Важливо мати дуже добре взуття та зручний одяг. Пасажири виходять з літака, а в той час  прибиральники мають швидко позбирати усе дрібне сміття між сидіннями, а в туалеті докласти засобів особистої гігієни та спорожнити смітник. З туалетами завжди ротація, але, зазвичай, новачкам не щастить, тому, якщо з вами так  несправедливо поводяться, вам необхідно ввічливо обуритися. Усе прибирання займає від п’яти до п'ятнадцяти хвилин на домашніх рейсах. На інтернаціональних рейсах  прибирання проходить  набагато повільніше, але прибирати потрібно ретельніше,» — охоче пояснив американський менеджер мої обов'язки.

 Ready, steady, go! — вперед до своєї американської мрії, сміливіше,  нерішуча іммігрантко! Я мало, що зрозуміла з його розлогої відповіді, але похапцем погодилась, ствердно кивнувши головою — принаймні в мене зʼявилася робота!

Працюючи прибиральницею літаків, я починала свій день з прослуховування пісні моєї землячки і кумирки юності —  співачки Лами — «Давай, йдемо, вже відлітає твій літак. Він дає останній знак, вже відлітає твій літак.» Мені було дуже сумно у цій чужій країні, але згодом до журби приєдналася цікавість і потіснила смуток подалі з мого життя.

 Я займала гарну  посаду в Україні, в мене  навіть був власний офіс, тому на третій  робочий день я прийшла на роботу з макіяжем та  гарно вклала своє кучеряве чорне волосся — я ж українська жінка, а які жінки найкрасивіші у світі? Щоправда, довелося встати о третій годині ранку, щоб у шостій вже у всій красі представляти свою прибиральну групу на літовищі.  Моя група офігіла від моєї неземної вранішньої вроди, а лідерка, полька Ада, ще й пустила шпильку, чи я, бува, не переплутала офіси. Я пропустила її кпини попри вуха, хоча мене ще й на туалети поставили у той день! Через декілька днів з макіяжем прийшли всі жінки, а моя подружка, литовка Агне, розпустила біляві коси, чим викликала неймовірний захват молодих  пілотів кожного рейсу, де ми збирали сміття. Завдяки цьому нам навіть зробили невеличку екскурсію кабіною літака. Можливо, це було й заборонено, але така ось сила довгих кіс. Звичайно, я жартую. Американці люблять жартувати, а також майстри смол токів — коротких розмов з незнайомцями. Навіть тоді ламаною англійською я розповідала про Україну, зокрема, про Помаранчеву революцію і президента Ющенка — виявилось, що моє бажання розповісти про себе та свою країну було набагато сильнішим, ніж  мій страх бути висміяною через незнання англійської мови.

На цій роботі я ще сильніше полюбила зливу. Бо як періщило котами та собаками, то літаки затримувалися, а ми з моєю подругою Агне могли вештатися гігантським аеропортом, базікати й пити каву зі Старбаксу.

То був час, коли я їла усе підряд вперше в житті, геть не переймаючись вагою та дієтами, як типова українська жінка. Постійний рух та фізичне навантаження були великими і нещадно спалювали усі спожиті мною порожні калорії. Зате, я навчилася все дуже швидко робити, як і ознайомилась з меню фастфудів кожного  терміналу. Найулюбленішим досі залишається хот-дог від тітоньки Гані — масна свиняча солона сосиска загорнута  у солодкаве дріжджове тісто — yummy, yummy in my tummy. Чомусь найшвидше запам'ятовувалися англійською якісь дитячі пісеньки, які я постійно слухала у своєму плеєрі. На роботі ми спілкувалися польською та ламаною англійською, а також я вивчила трохи іспанських слів, завдяки амізі Марії з Мексики. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍