RIV - Війна у пам'яті минулого, RIV

На полі бою, де життю бар'єр,

Та зу сіх сторін лунають крики,

Воїни дарують смерті сквер,

Розсіюючи багатовічні муки.

Та що ж говорити нам тепер,

Прокручуя згадками ті віки?

Якщо не повернувся – вмер,

Солдат у розгарі бійки.

І лежить нещасний офіцер –

Не допоможуть йому вже ліки.

Ворог вщент його роздер –

І течуть по тілу кроваві ріки.

А для нас – це лиш минуле,

Що минає історіями вістки,

І нам вже той вітер не подує,

Нагадуючи про бойові вінки.

Воно забуте і десь існує,

Лише в конспектах алегорії.

Та раз від разу хтось дарує,

Натхнення сильної емоції.

І нам не зрозуміти, що відчує 

Мала дитина вбитого бійця,

Яка від командира його почує,

Що її батько згинув від штика.

Друга дівчина також сумує –

Згубила у полі коханого свого,

І сліз із очей їй більше не бракує,

За коханим і посмішкою його.

Але відомо людству ще здавна,

Що немає моменту гірше цього,

Як торкається до душі війна,

Ховаючи юним солдата свого.

І знову відправляють того бійця,

Якого потім узрять у ві снах своїх:

Тато, матір, кохана і друга сім'я, -

Шукаючи у цьому безмежжя утіх.

Та не має гіршого на світі цьому,

Як проводжати сина у війська,

І йдучи він із батькового дому,

Вернеться не він, а звістка гірка.

Ховатимуть серед поля й грому,

Знаючи, що не прийде знову біда.

І не будуть ховати рідного знову:

Не витримають – велика ціна.

Війна згасла, зайшла у норму,

Всі знайдені та поховані тіла,

Але тримають криваву форму,

Та дитина і дівчина-вдова.

І не менш шкодує про війну,

Мати солдата, і батько в руїні.

Бо кладуть у труну єдину дитину,

Що віддав свою молодість країні.

Йдуть роки, і не більше світла –

Не вийшли люди із тієї тіні...

Знову війна, і знову підла,

Гинуть солдати у часи подібні.

Кінець