Олесь Король - Остання глава , Олесь Король

Мене звати Роман. Роман Петренко, якщо вас цікавить моє прізвище. Нещодавно я розміняв четвертий десяток, але не надто засмучуюся з цього приводу.

Життя дало мені все, про що я міг мріяти: славу, гроші... Я — відомий письменник-романіст. Всі знають мене як Ріма Блеквуда — автора, який зробив кар’єру на книгах про психів, маніяків та всілякі жахіття.

Мої книги ось уже майже десять років займають перші місця в рейтингах. Я впевнений, що не існує людини, яка б хоч раз не чула про мене — про Ріма Блеквуда.

Моя книга "Кривава рука ката" отримала Пулітцерівську премію. А три роки тому мене оголосили "Людиною року". За моїми романами знімають фільми навіть у самому Голлівуді. Так, ви не помилилися — той самий фільм про психа з мечем знятий за моєю новелою "Катана". Його навіть номінували на "Оскар" цього року.

Минулої осені я був на прийомі у короля Чарльза, де мене посвятили в лицарі. Так що у свої сорок років я досяг усього, про що колись лише мріяв. А про дещо навіть і не мріяв.

Звісно, така слава, як у мене, не могла не викликати заздрощів і пліток з боку колег по перу. Особливо — серед тих, з ким я починав свій тернистий шлях письменництва. Вони, на відміну від мене, давно зійшли з дистанції. Хтось упав у депресію через творчі невдачі, хтось просто залишив цю, як вони казали, неприбуткову справу.

Чи допомагав я їм? Чи підтримував? Звісно ж, ні. Серед них були справді талановиті люди, здатні чогось досягти. Але конкуренти мені були не потрібні. Я не допоміг нікому, ні разу. Навпаки — я штовхав їх у прірву, над якою вони стояли, своїми критичними зауваженнями, глузуванням з їхніх невдач. Це ж була не моя проблема, що вони не могли наблизитися до тієї слави, якою я насолоджувався.

Деякий час і я не міг пробитися на вершину. Довго залишався в тіні талановитіших і вдачливіших колег. Важко повірити, але я навіть обласного конкурсу виграти не міг.

Так, я самотній. У мене немає дружини, яка б витрачала мої чесно зароблені гроші на свої примхи. Немає дітей, для яких я став би дійною коровою, лише замість молока даючи їм гроші. У мене навіть кота немає, який би всю ніч шарудів у лотку.

Але це була частина угоди, яку я уклав із Незнайомцем майже тринадцять років тому.

Я досі дуже чітко пам’ятаю той день, наче це було вчора. Осінь. Лив дощ. Я сидів на зупинці, з усіх боків мене продував холодний вітер. Мої думки були похмурішими за хмари, що низько нависали над містом. Чергова відмова від видавництва добила мене.

Моя історія "Тенета влади" — про дівчину, яка приїхала з села в місто шукати кращого життя — знову була відкинута. Мені пояснили, що авторів у них і так вистачає, і порадили спробувати деінде.

Незнайомець підсів поряд.

Чорний плащ, чорний капелюх, низько насунутий на обличчя, з якого стікала вода. Це все, що я пам’ятаю. Лише капелюх і голос — різкий, скрипучий, наче відчинилася домовина.

— Кепська погода... — раптом промовив він, не піднімаючи голови.

Я не відповів. Не хотілося говорити, тим паче з незнайомцями. Мене роз'їдала власна безнадія.

— Бачу, хлопче, в тебе проблеми. Можу допомогти, — додав він.

Я здивовано поглянув на нього. Він посміхнувся тонкими, жорсткими вустами.

— Але тоді ти маєш допомогти мені також.

Ми заговорили. І я сам не зрозумів, як підписав той договір. Здавалося, це просто дурний жарт. За умовами договору, Незнайомець зобов'язувався зробити мене відомим письменником, навіть популярнішим за самого Стівена Кінга. Але через тринадцять років я мав стати його слугою.

Тринадцять років...

Тоді це здавалося мені вічністю. Я підписав усе без роздумів. А вже наступного дня мені подзвонили з видавництва й запропонували гонорар.

Я був у нестямі від щастя. Забув про договір і Незнайомця. Це був лише початок. Далі мої справи пішли ще краще. Роман Петренко зник. Замість нього з’явився Рім Блеквуд — один із найвідоміших авторів сучасності.

Тринадцять років промайнули надто швидко.

Я сидів за комп’ютером, дописував останню главу свого чергового роману — який, без сумніву, став би бестселером, — коли хтось постукав у вікно. Я підняв голову. Там стояв він — той самий Незнайомець. Той самий плащ, той самий капелюх, та сама посмішка.

Я нервово затремтів. Час платити по рахунку.

Але я не хотів! Попереду ще було стільки життя, стільки книг! Але я знав: благати марно. Його не обдуриш. Він — доля.

Сьогодні рівно тринадцять років. І знову за вікном ллє дощ.

Я тремтячими пальцями стукав по клавіатурі. Це було єдине, що я міг ще зробити — дописати роман.

Тіні навколо мене ожили. Почали рухатися. Я почув голоси: чоловічі, жіночі, що злилися в єдиний гул. Холодні, липкі щупальця обвили мене й потягли в темряву.

Але я встиг. Поставити крапку. Крапку в останній главі свого життя.

Запах сирої землі став різкішим, а потім мене поглинула темрява.

Коли я розплющив очі, побачив перед собою маленьке віконце, за яким лив дощ. Я сидів у інвалідному візку в маленькій кімнаті, з вікна якої відкривався безрадісний краєвид на якісь старі ангари. Пахло ліками, антисептиками і чимось неприємним.

Де я? Чому я тут?

На підвіконні лежав дешевий китайський смартфон. Я одразу схопив його і вбив у пошук:

Рім Блеквуд.

Нічого. Лише меблі, реклама ременів, якісь ресторани...

Ніби Ріма Блеквуда ніколи й не існувало.

У цей момент двері відчинилися, і на порозі з’явилася усміхнена дівчина в уніформі.

— Ну що, Ромка! — весело промовила вона. — Час на процедури.

Вона штовхає мій візок довгим коридором, повз безліч одноманітних дверей, за якими я бачу інших людей у візках..

Кінець