YanaGata - Мій крилатий Морті, YanaGata

Зіо — (з італійської дядько)

Раптом із-за шпарки вислизнув промінь світла, і сліпуче пробрався в око Морті. Він лежав на каменюці, скрутившись, його кінчики пальців ковзали по сирій підлозі й шматочках вибитого скла, де не міг не відчути холоду. В досить сирому та важкодоступному для таких крихітних створінь як Морті місці, було чутно італійською від деяких зіо: "Гей! Порт не в тій стороні!"ї

Морті їх не бачив. Голоси линяли згори, десь зі світу, якого він майже не пам’ятав. Світла було мало, але достатньо, щоб помітити: один із уламків скла тремтів. Не від вітру — тут не було вітру, лише волога, запах старого дерева і металу, та дивне гудіння, що часом переходило в майже людський шепіт.

Морті не пам’ятав, як потрапив до цього підвалу. Востаннє він точно згадував себе на площі в Неаполі, де хтось кинув йому яблуко — не щоб пригостити, а щоб прогнати. Він не знав, чому тоді не відчув болю. Можливо, через втому. 

І в цій порожнечі щось ніби почало ворушитись — не біль, не думка, навіть не надія. Це було... щось інше.

Він зіп’явся на лікті. Один уламок скла світився — ніби в ньому закарбувалося небо. Але в Італії ще ніч. І навіть якщо ранок уже наступає, як світло могло бути там?

Він торкнувся скла. Воно було теплим. І саме тоді — тільки тоді — він відчув легкий рух. Як після довгого сидіння, коли кров раптово повертається в тіло. Але це не була кров.

Це було щось, що проростає.

Уві сні — або наяву, Морті вже не міг сказати точно — він бачив себе згори. Не героя, не жебрака, не дитину. Просто постать, що встала з підлоги, прикрита уламками скла, мов дзеркалами. І в кожному з них — інша версія його самого. Один — із синіми очима. Один — сліпий. Один — без тіні. Один — з крилами.

Тільки той, що мав крила, дивився на нього прямо. І моргнув.

Це тривало секунду.

Око Морті відкрилося. Він дивився на свої руки і витер їх в себе, подумавши, що і руки і живіт стануть чистими. Його рука торкнулася каменя, і, ставши на того, під стрибнув до підвіконня. Виглянувши, він побачити міг одне: людські ноги і кожні у різному взутті. 

Одні — в полірованих черевиках, ніби хтось іде на концерт. Інші — в розтоптаних кедах, які давно не знали рівної дороги. Одні ноги поспішали, інші стояли, переминаючись. У когось на щиколотці — татуювання: невелика рибка, що, здавалося, пливла вулицею разом з рухом ноги.

Морті дивився на них мовчки. Він не знав, чому саме ці деталі змушували його затримати подих. Можливо, тому, що зверху, з їхніх облич, ніхто ніколи не зупинявся на ньому. А тут — знизу — він бачив велике, — людей. 

Уперше з того часу, як прокинувся у підвалі, Морті не боявся. Уперше хотів бути там — з тими, хто не знає, що він існує.

Коли він опустив погляд униз, щось дрібне впало з його плеча на підлогу. Легке, мов попіл. Маленька пір’їнка.

Він підняв її і сховав у кулак.

Потім він вибрався на вулицю — ніби вперше побачив справжнє світло. Повітря було запорошене запахами смаженого тіста, мокрої бруківки й тіней від балконів. Він ішов мовчки, ніхто не звертав уваги — спершу.

А потім він помітив: обличчя. Схожі. Занадто схожі. У перехожих були такі самі темні очі, трохи загострені щоки, навіть рухи — з тінню обережності. Він зупинився. Подивився їм услід. Один чоловік повернув голову і швидко відвернувся. Жінка з коляскою — прискорила крок.

Морті підійшов до скла магазину. Вітрина виблискувала так яскраво, що світ здавався наче двічі віддзеркалений. Але серед усіх відбиттів — він був тільки один.

Коли підійшов ближче, і лице його з’явилося на склі — блакитно-зелені очі, зібрані повні губи, бліде лице і жовте волосся.

Його очі світилися. Ледь-ледь, та достатньо, щоб хтось інший також це побачив.

Ще хвилина — і вже всі відчували його присутність. Не тому, що він кричав або робив щось незвичне. А тому, що він просто присутній. І від нього тягнуло чимось таким, чого люди не люблять. 

—Мама мія!

Вони боялися. Серед багатства, панства, знайти дитину в порваній майці і брудними штанами, які не повністю покривали його ноги було чудом. Та діло не у вигляді... те що у нього було за спиною привертало ще більше уваги.

Морті протер очі ще раз і глянув услід за жабою, за якою він погнався.

—Стій! — стрибнув їй услід.

Жаба пострибала не озираючись, але Морті навіть не зауважив як він зник з шумного місця і опинився десь у порту, де метушилися чайки, що терлись одна об одну.

Він зупинився, озираючись, нагледівши пузатих зіо, що крутилися попри шхуну і ну ніяк не могли там залізти, — так думав Морті. Тоді він швидко сховався за цистерну, адже знав, що люди злі духи, які проганяють зло. Там Морті зустрів чайку.

—Чому ти з ними не літаєш?

—Бо я не чайка.
—А хто? — спитав Морті, трохи збентежено, бо був певен, що саме чайкою вона і є.

Чайка подумав — довго, мов забував, що він узагалі вміє говорити. І нарешті мовив:
—Я — той, хто спостерігає.

Морті зморщив носа.
—Спостерігає за чим?

—За тими, в кого ростуть крила. Але вони ще цього не знають.

Морті замовк. Йому здалося, що чайка знала більше, ніж показувала. Йому здалося, що це не випадкова зустріч, що жаба — не просто жаба, і порт — не просто місце, де чайки збирають крихти.

—А в тебе були крила? — прошепотів він.

Чайка не відповів. Лише повільно розправив свої крила — величезні, темні, аж ніяк не чайчині. І Морті побачив, як з їхніх кінців, наче зірвані аркуші старої книги, сиплеться пил.

—Я був першим, хто навчився літати, не залишаючи землі. Але про це вже ніхто не пам’ятає.

—А чому ти залишився тут?

—Бо хтось має залишатися, щоб зустріти тих, хто ще не зрозумів, що носить за спиною.

Морті опустив очі. Він не хотів знову дивитись на свою спину. Він боявся побачити — або не побачити. Але потягнув долоню до плеча. Доторкнувся. І відчув — не кістки. Не лопатки. А щось інше. Тепле. Дихаюче. Своє.