Олекса Тихий - Лихе прекрасне , Олекса Тихий

Хлопець морщився від куряви та сонця. Гаряче сонце нещадно пекло з синьо-білого неба. Не померти від спеки допомагав легкий вітерець, що час від часу здіймався, підкидаючи куряву та творячи мініторнадо на глинистій дорозі.  Його зелена футболка обвіювалась в потоці вітру, що давало коротку мить свіжості. Він йшов по цій дорозі не вперше. Ще з дитинства батьки водили його із собою на поле цим шляхом, між полів над селами. Бо й справді, по правій стороні починався спад рельєфу, а трохи далі, за ліском, виднілась велика рівнина на якій групками стояли десятки хат. Десь із металевими дахами, що наче лампи, світили серед зеленого пейзажу трав та дерев. Та здебільшого траплялись шиферні дахи, сірі, деякі навіть почорнілі з моменту останнього удару.

Хлопець повернув голову в іншу сторону. Гори. Старі як світ, високі гіганти вдалині, що колись так синіли. Синіли за царів, кольорів, попередніх війн. Та не витримавши останньої, почорніли, наче обкривавились колись та покрились запеченою кров’ю. Люди вже почали вигадувати легенди про ангела для тих нещасних народжених в новому світі, що був ранений під час бомбардування та впав десь по той бік  хребтів, обливши кров’ю їх. Чи людям не хочеться вірити у реальність? Чи так і виникають красиві міфи, легенди? Коли людська психіка стикається із жорстокістю світу, та не бажаючи мати щось спільне із цим відгороджується оманою казок? Та чи не зарано? Колись він думав, що такі речі шліфуються через покоління. Де кожний предок переповідав історію, додаючи щось свого що в кінці перетворювало реальні речі та міфічні. А тут одразу готовий міт. Що ж, все ж це не найбільш божевільна річ тепер. 

Він ішов далі. Часом траплялись дерева, під тінню котрих можна було трохи спочити від сонця. Алича, можливо, давала останні плоди свої. Комах для запилення не було давно вже тут. Хлопець знову помітив контраст між тим, як «гучно» було колись, і яка тишина тисне вуха зараз. Бджоли, мухи, бонки, птахи, далекий гуркіт потягу – все це було буденно тоді. Зараз можна почути лиш шум вітру та шепіт трав. Але ні, ще яструб кружляє десь високо та пищить.

Пройшовши добрий шмат дороги, він зупинився біля старої каплички. Вигляд не був найкращим її. Почорнілі від часу стіни, поламаний купол із похиленим хрестом. Двері відкриті. Хоча, краще сказати виламані всередину. Нікому не відомо хто й для чого їх проламав. Можливо, хтось хотів увійти, а двері заїли. Хоча, кому зараз би туди заходити? Для чого б це зроблено не було, але вигляд висушеного кістяка всередині явно відбив бажання продовжувати справу. 

За капличкою світ змінився. Трава ставала зеленішою, трави буяли, дорога була твердішою, без глибокої глини. Дорога все більше простягалась вглиб хащів та дерев, через яке сонце мало пробивалось. Відчувалось явне полегшення для дихання та тіла.

Завернувши на вузьку стежку, що вела довгим коридором вниз, хлопець миттю опинився на широкій, похилій поляні. Перед ним відкрився широкий простір, щось середнього між садом та полем. Попереду поодинці росли здичавілі молоді яблуні, поруч давно спустілі вулики та старенька дерев’яна хата. 

Поклавши перешитий десяток раз рюкзак, він сів на холоднувату траву. Фляга з водою легко осушилась після довгої ходьби. З моменту кінця війни він багато разів ходив всюди. Бачив будинки, дерева, стріхи, гнилі сіновали, зелень, остання яка  була що раз більшою рідкістю в свіжому вигляді. Та цей пейзаж був особливим. Рідним. Недоторканий хаосом, що пройшовся по усіх куточках світу. Зламаною природою, що стала наслідком дурості. Хоча, чи можна оцінювати речі у світі, де сенс – лиш видумка людського інтелекту? В світі, де згубивши мільярди, всесвіт продовжував існувати без найменшої ознаки занепокоєння. 

Сенс. Він давно його шукав. Та вже змирився із його відсутністю. Він просто ходить. Існує. Їсть. Часом спить. Та з усіх сил уникає тих істот, що з люттю боряться зі клаптик їжі та брудної, для них самих, води, а то й зжирали самих себе. Уникає. 

Тишину пронизав дзвінкий свист. Шия відчула рідкий удар. Кров швидко наповнила рот та струменем потекла з вуст. Він встиг лиш взятись долонею за щось, що вп’ялось йому глибоко в шию перед тим, як все поплило в очах. Темрява. Та слух був ще активний. Він чув якесь бурмотіння, голоси. Проте перед очима була лиш сіра пляма. 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Двоє чоловіків в старому обтертому одязі стояли на подвір’ї розбитої хати. 

- Я ти не віру. НЕ миг вас так покулубати хтось.

- Кажу правду. Сам ледь попався, встиг втікти. Чорні очи як тово…ремин. А були нормалн. Рве, дире…то не люд.

- Нас ту тіко трує і лшилось. Як то далі? 

- хезе

- Шо нам їси? Мож тбе то зара, буде на кілька днив.

- Тилько спрубуй суко… 

Обоє взялись за ножі та люто дивились на одне одного. Хтось із двору гукнув:

- Гой, ту лізе хо. 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Відкривши очі, перед ним  сяяло неймовірної краси небо. Незліченна кількість зірок світило з безкрайнього простору космосу. Десь спалахували метеор. Місяць яскраво освітлював околиці свої холодним промінням. Пара з вуст часом відволікала його від цього видовища. Холод був відчутним, та в середині літа терпимим. 

Так як відчуття і контроль над тілом повертались поступово, він лиш зараз відчув липкість на тілі. Кров.