Арсентій Хабалікян - Едуліс, Арсентій Хабалікян

Ніхто не любив подібну зиму. Ні снігу, ні льоду, ще й небо вже майже тиждень вкрите сірющими хмарами, що загрозливо гриміли і блимали хаотичними спалахами. У них таїлося щось могутнє, але невидиме оку. Наче в темній височині весь час гарувала демонічна колісниця могутнього бога-громовержця.

Алізарин спокійно читав вчорашню газету. За тим же столом його порожнього, дешевого бару сидів лише молодий студент у пом’ятій картатій сорочці. На широкому столі лежали кілька бібліотечних літописів, записник та стояв повний кухоль хмільного, до якого той так і не торкувся. Під стіною скромно тріскотів вогонь із каміну, даючи тепло в цю безсніжну, але досі холодну зиму.

Перегорнувши чергову сторінку, хлопець роздратовано цикнув.

— Мечник, Новаторка. Новаторка, Мечник. Чаклунка і її Стрілець. Як вичерпно. Нехай прості люди, але якого історики не записували імена?

— Щоб такі, як ти до Героїв зайвий раз не приставали. — басисто протягнув Алізарин.

— Так я ж по ділу пристаю, — надворі гримнуло, від чого хлопець трохи сіпнувся. — Їх просто хтось могутній покриває, от і все.

Алізарин опустив газету і глянув на юнака єдиним цілим оком. Порожню впадину від іншого він принципово не прикривав.

— Героїв? Щось ти перегинаєш.

— А як я маю думати? — хлопець розвів руками. — Четвірка ексцентричних авантюристів прийшла нізвідки і просто так надавала під зад злому чаклуну Едулісу? Його ім’я, до речі, чомусь усі записали.

— Едуліс хотів корону скинути, — дядько почухав лисувате тім’я, — разом із головами монархів. І четвірка Героїв його спинила. Це прояв альтруїзму та скромності.

— Секретності, — відрізав хлопець, нарешті відсьорбнувши пива. — Не здивуюсь, якщо в архівах спецслужб є якісь записи. Про таємну групу бійців, наприклад. Підкоряються ледь не монарху особисто, а справа з Едулісом якось вийшла в люди. От і були вимушені підчищати.

— Хех! — Алізарин криво усміхнувся. — В тебе фантазувати так гарно виходять, не пробував книжки писати?

Раптом за вікном гучно гримнуло. Наче черговий розряд блискавки вдарив не десь у небі, а прямісінько під парканом. Алізарин сів струнко. Його обличчя скам’яніло.

— Пшов звідси.

— Що?

— Малий, я тебе зараз через вікно викину. — він стрельнув єдиним оком. — Бігом!

Юнак трохи панічно схопив книжки із записником і поспішив покинути бар, кинувши наостанок знервований погляд.

«Пусте.» — подумав Алізарин. — «Нехай уже краще думає, що я контужений, чи ще щось, але тут не заважав. Хлопець розумний, для таких є більш підходящі місця в житті.»

Він піднявся, дістав з-за каміну кочергу й тихо рушив до чорного входу. Алізарин став у звичну бойову стійку, виставляючи дрин перед себе.

—Ху-у-у-у-у-у-уууу. — дядько видав найповільніший видих і прошепотів: — Ти мене боїшся. Ти мене боїшся. Ти. Мене. Боїшся. — Єдине око на кам’яному обличчі пильно слідкувало за дверима. — Давай, скотина.

Двері не відповіли. Вони стояли мовчки, не збираючись підказувати власнику. Ручка повільно опустилася.

— Ху-у-у-у-у-у-уууу. — пальці стиснули дрин міцніше.

Двері почали відчинатися. Безшумно. Помалу.

Алізарин побачив достатньо. Він огорнув кочергу розрядом блискавки і швидко рубонув двері. Уламки розлетілися навкруги.

«Проліз!»

Він різко обернувся. Посеред бару, в оточенні дрібних блискавок тепер стояв старезний дідуган, котрий був, наче сама смерть. У страшних чорних одежах і протертому ледь не до дірок плащі, що прикривав згорблену статуру. З-під каптура виглядала немита сива борода та трохи обличчя з давніми шрамами від опіків. У барі одразу засмерділо помираючою плоттю.

Алізарин замахнувся. Старець випростався і зі скрючених пальців затріщали десятки блискавок. Вони, наче слухняні мотузки, стрімко обпутали «мечника» й підняли в повітрі. Він вигнувся від болю і впустив почервонілу кочергу. Дерев’яна підлога під нею пустила димку.

Старець, тримаючи перед собою руку повну блискавок, підійшов ближче.

— Я думав здалось… Кхе-кха-кхм! — він сковтнув. — Хух. Але без Монарха за спиною ви і справді такі слабкі.

— Думаєш мене це візьме, мудило? — процідив крізь зуби Алізарин.

Чаклун промовчав. Його долоня сіпнулася і темне тіло вкрилося вогнем. Блискавки стали жовтогарячим полум’ям помсти, під яким голосно страждав Алізарин. Він марно дриґав кінцівками. Одежа горіла, шкіра чорніла, а нутрощі запікалися зсередини. Оббита деревом стеля та стіни поступово загорілися. Пляшки на барі лускали від жару, що заповнював кімнату так само швидко, як і чорний дим.

Старець розсіяв свій мстивий вогонь. Догораючий Алізарин гепнувся на підлогу. Гримнувши від перетворення на розряд блискавки, чаклун стрімко вилетів із бару. Лишилося ще троє.

Кінець