Oleg Poroshok - Той хто переміг час , Oleg Poroshok

Цікава думка :
Не в'язень часу а той хто преміг час. Він помітив, що якщо викривити простір то час втрачає свій сенс і швидкість також. Бо дехто прямує тисячу років і долає тисячи світових років, коли після викривлення простору це знаходиться поряд. Все пролягало в тому щоб знайти механізм щоб зробити це викривлення і він знайшов для цього природні сили.
Назва книги:
"Той, хто переміг час"=
Передмова
Людина завжди прагнула осягнути закони Всесвіту. Від часів античних філософів до сучасних науковців ми намагалися зрозуміти природу часу, простору та сили, що керує ними. Дехто називає це фізикою, дехто – волею Божою.
Але що, якщо одного дня знайдеться той, хто зуміє змінити саму суть реальності? Що, якщо з’явиться людина, яка зможе згинати простір так, що час втратить сенс? Це буде відкриття, здатне зруйнувати будь-які межі – і фізичні, і моральні.
Михайло був науковцем, який випадково розгадав цю таємницю. Він зрозумів, що, викрививши простір, можна подолати не лише відстань, а й сам плин часу. Те, що раніше займало тисячі років, тепер відбувалося миттєво. Це було найбільше відкриття в історії людства.
Але разом із цим він збагнув страшну істину: люди не готові до такої сили.
Уряди, корпорації, військові – всі вони прагнули заволодіти його знанням. Вони бачили в ньому ключ до абсолютного панування. Вони хотіли контролювати не лише світ, а й саму реальність.
Та чи можна довірити подібне людству?
Михайло зрозумів, що цей дар був даний йому не для того, щоб змінювати світ, а для випробування. Чи зможе він відмовитися від сили, яка робить його наймогутнішою людиною в історії? Чи залишиться вірним тому, що велів йому Бог?
Ця історія – не просто про науку. Це історія про моральний вибір, віру та відповідальність. Бо є знання, до яких людство ніколи не буде готовим. І Бог знає про це краще за всіх.
Розділ 1: Призначення
Михайло з дитинства любив дивитися в небо. Зірки здавалися йому чимось більшим, ніж просто далекі вогники у темряві. Вони були символом чогось величного, недосяжного… і водночас вони кликали його.
Він ріс у маленькому містечку, де всі знали один одного. Його батько був священником, а мати – вчителькою фізики. Саме від них він успадкував дві головні риси свого характеру: прагнення до знань та віру в Бога.
Ще у школі він вирізнявся серед інших дітей. Його розум працював інакше – він не просто запам’ятовував інформацію, а ставив питання, над якими інші навіть не замислювалися.
– Чому гравітація така слабка, якщо вона утримує цілі планети? – питав він учителя фізики.
– Чому світло має межу швидкості, а ніщо інше не може її перевищити?
– Чи може людина рухатися не в часі, а повз нього?
Відповіді, які він отримував, його не задовольняли. Його не цікавили загальноприйняті істини – він хотів докопатися до суті.
Коли він вступив до університету, його талант став очевидним. Викладачі не розуміли, як цей юнак міг настільки легко осягати складні теорії, які інші студенти вивчали роками. Його розум працював швидше, ніж у будь-кого з них.
Але попри все, що він знав, у його серці залишалася віра.
– Наука пояснює світ, – казав він друзям, – але не пояснює, чому цей світ існує.
Його завжди дивувало, як багато вчених відкидали віру. Вони шукали закономірності, але не замислювалися, хто створив ці закони.
Одного дня, під час лекції з астрофізики, він почув фразу, яка перевернула його уявлення:
– Якщо простір можна викривити достатньо сильно, – сказав професор, – тоді дві точки можуть опинитися поруч, навіть якщо між ними тисячі світлових років. Це було те, що він інтуїтивно відчував усе життя.
"Якщо простір можна згинати, значить, і час можна змінювати."
Ця ідея засіла в його голові. Вона не давала йому спокою. І він вирішив дізнатися правду.
Він ще не знав, що стоїть на порозі відкриття, яке змінить усе.
Розділ 2: Прорив
Роки досліджень привели його до межі, за яку ще ніхто не заходив.
Михайло працював у найсучаснішій лабораторії, присвяченій вивченню гравітації. Але його цікавило не просто розуміння її природи – він хотів знайти спосіб керувати нею.
Одного разу, аналізуючи рівняння, він побачив те, що випустили з уваги всі інші вчені. Якщо змінити структуру простору, гравітація перестає слідувати класичним законам. Це було не просто припущення – він міг це довести.
Він розробив експеримент. У центрі кімнати стояла невелика установка: надпотужні магніти, лазерні сенсори, генератори електромагнітного поля. Вона виглядала, як щось із фантастичних фільмів.
Михайло запустив пристрій і зробив перший тест. Нічого не сталося.
Він спробував ще раз – і знову нічого.
Третя спроба. І раптом усе змінилося.
У лабораторії запанувала тиша. В повітрі ніби зависло щось невидиме. Всі прилади зафіксували аномальне викривлення простору в точці експерименту.
Він наблизився і простягнув руку.
Його пальці зникли.
Ні, вони не розчинилися – вони опинилися в іншому місці. Він бачив, як вони виходять з іншого кінця лабораторії, хоча фізично стояв на одному місці.
"Я зробив це," – промайнула думка.
Він не просто викривив простір. Він переміг відстань.
А якщо можна перемогти відстань, то чи можна перемогти і час?
Відкриття перевершило всі його очікування. Він зрозумів: якщо продовжити експерименти, він знайде спосіб змінювати саму реальність.
Але в ту ж мить його охопило незрозуміле відчуття страху.
"Чи маю я право це робити?"
Щось всередині нього підказувало: це знання може стати або найбільшим благословенням, або найстрашнішим прокляттям для людства.
І він ще не знав, що за ним уже стежать.
Розділ 3: Спокуса
Після першого успішного експерименту Михайло зрозумів, що він зробив те, чого не зміг ніхто раніше. Він змінив природу простору.
Але тепер постало питання: що далі?
Він міг розповісти світові про своє відкриття. Це принесло б йому славу, гроші, визнання. Його ім’я стало б поряд з Ейнштейном і Гаусом. Але чи варто це робити?
Наступного дня він вирішив провести експеримент повторно. Але, увійшовши до лабораторії, він помітив, що хтось переглядав його записи.
"Я один тут працюю. Хто міг до них дістатися?"
Через кілька годин сумніви розвіялися.
– Пане Михайле, можна з вами поговорити? – пролунав голос за його спиною.
Він обернувся. Перед ним стояли троє чоловіків у чорних костюмах. На їхніх обличчях не було емоцій.
– Ми представляємо організацію, яка зацікавлена у вашій роботі.
Його серце стиснулося.
Вони все знали.
– Ви зробили відкриття, яке може змінити світ. І ми хочемо допомогти вам реалізувати його на повну силу.
Михайло зрозумів, що це була та мить, якої він боявся.
Він не був наївним. Він знав, що такі речі не залишаються без уваги. Відкриття, яке могло зробити людство вільним, однаково могло стати зброєю найстрашнішого масштабу.
– Я працюю сам. І я не маю наміру розголошувати це відкриття, – твердо відповів він. – Пане Михайле, подумайте. Ви ж не хочете, щоб ваші розробки пішли не в ті руки?
Його охопив гнів.
– Якраз тому я і не збираюся їх нікому віддавати!
Чоловіки обмінялися поглядами.
– Ми дамо вам час. Але сподіваємося, що ви зробите правильний вибір.
Вони пішли, залишивши після себе тільки напругу і холодний страх.
Михайло сів за стіл, втупившись у свої записи.
"Я відкрив щось, до чого люди ще не готові."
Цієї ночі він не спав. Вперше у житті його мучило відчуття, що зазирнув у заборонене знання.
Але головне питання було попереду: що тепер із цим робити?
Розділ 4: Вибір
Михайло сидів у лабораторії, втупившись у свої записи. Його думки металися між страхом і відповідальністю. Він міг змінити світ. Але чи повинен?
Людство завжди прагнуло більшого. Відкриття в атомній фізиці подарувало електроенергію… і створило ядерну зброю. Генно-інженерія вилікувала смертельні хвороби… і відкрила можливості для маніпуляцій із життям.
"Що станеться, якщо мій винахід потрапить не в ті руки?"
Його охопила тривога. Бог дав йому цей розум, але чи дав Він йому право користуватися таким знанням?
Наступного дня він знову отримав візит.
Цього разу це був не хтось у костюмах, а директор наукового центру.
– Михайле, я отримав запит від уряду. Вони зацікавлені в твоїй роботі. Ти розумієш, наскільки це серйозно?
– Я розумію. І саме тому нікому не передам свої напрацювання.
– Ти навіть не хочеш їх вислухати? Це може бути найбільший прорив у науці.
– Я не маю права давати це світові, поки не зрозумію наслідків.
Директор задумався, а потім тихо сказав: – Вони не залишать тебе у спокої.
Михайло це знав. Але він прийняв рішення.
Того ж вечора він зібрав свої записи, коди, рівняння, схеми. Все, що стосувалося його відкриття. І знищив їх.
Його знання залишилися тільки в його голові.
"Тепер, якщо вони захочуть це отримати – їм доведеться забрати це з моєї пам’яті."
Його вибір був зроблений.
Але тепер він розумів, що став мішенню.
І наступного дня це підтвердилося.
Розділ 5: Переслідування
На ранок усе виглядало звичайним. Але Михайло відчував: щось змінилося.
Він ішов знайомими коридорами наукового центру, але йому здавалося, що за ним стежать. Колеги дивилися на нього якось дивно, а охорона, яка раніше не звертала на нього уваги, тепер явно спостерігала за кожним його рухом.
Коли він зайшов до лабораторії, його чекали двоє людей. Ті самі в чорних костюмах.
– Пане Михайле, ми сподіваємося, ви передумали? – один із них говорив спокійно, але в його голосі відчувалася прихована загроза.
– Ні.
Другий чоловік зітхнув і подивився на першого:
– Він не залишає нам вибору.
Михайло відчув, як у грудях холодніє.
– Що ви збираєтеся робити?
– Ви маєте поїхати з нами. У вас є надто цінні знання, щоб ми могли дозволити вам просто зникнути.
Його серце закалатало.
– Я нікуди з вами не поїду.
– Тоді ми допоможемо вам вирішити цю проблему.
Михайло зрозумів, що часу немає.
Він різко схопився і штовхнув стіл, перекинувши його на агентів. У ту ж мить кинувся до дверей, але коридором уже бігли охоронці.
"Якщо вони мене схоплять – це кінець."
Він рвучко змінив напрямок, стрибнув у запасний вихід і кинувся вниз сходами. Позаду почувся гучний вигук:
– Зупиніть його!
Але він біг, не думаючи ні про що. Він знав усі входи та виходи з лабораторії. Єдиний шанс – вибратися на вулицю та загубитися серед людей.
Вибігши на задній двір, він побачив машину, що стояла з працюючим двигуном. Водій саме вийшов запалити.
Михайло не роздумував. Він кинувся до авто, різко відкрив дверцята, сів за кермо і натиснув на газ.
Колеса заскреготіли по асфальту. У дзеркалі він побачив, як агенти вибігають на вулицю, але було пізно – він уже зник у потоці машин.
Він був вільний. Але тепер він став утікачем.
Він знав: вони не зупиняться.
Йому треба було сховатися, щоб мати шанс довести справу до кінця.
Але куди податися?
Відповідь прийшла несподівано.
"До Бога."
Він згадав старий монастир у горах, де колись бував у дитинстві. Там його ніхто не шукатиме.
Михайло вирушив туди.
Але навіть у монастирі він не був у безпеці…
Розділ 6: У притулку
Михайло їхав всю ніч, уникаючи трас, де могли бути камери. У нього не було нічого – ні документів, ні грошей, ні навіть змінного одягу. Але була надія.
Він знав про монастир у горах, де колись провів літо ще хлопчиком. Це було місце тиші, молитви й усамітнення. Тоді він ще не розумів глибини віри, але зараз, після всього пережитого, він усвідомив: лише Бог зможе його направити.
Коли він нарешті доїхав, сонце вже починало сходити. Величезні дубові ворота були зачинені, але він пам’ятав: тут завжди приймали мандрівників.
Він постукав.
Через хвилину двері відчинилися, і перед ним постав старий монах у простому сірому вбранні.
– Чого шукаєш, сину? – спокійно запитав він. – Прихистку, отче. І відповіді.
Монах подивився йому в очі, ніби бачив у саму душу, і кивнув.
– Заходь. Тут ти будеш у безпеці. Поки що.
Михайло провів у монастирі кілька днів. Він допомагав братії в роботі: носив воду, колов дрова, працював у саду. Просте життя відволікало його від постійного страху.
Він багато розмовляв із настоятелем.
– Я зробив відкриття, яке змінює суть простору. Воно може зробити людей вільними… але й може стати зброєю.
3– І тепер за тобою слідкують.
Настоятель задумався.
– Все велике знання – це випробування. А головне випробування для тебе – не в тому, щоб його знайти. А в тому, щоб вирішити, кому і коли його передати.
– А якщо людям ще не можна про це знати?
– Тоді, можливо, саме тому Бог вибрав тебе. Щоб ти беріг це знання, поки світ не буде готовий.
Ці слова вдарили Михайла, як грім.
"А що, якщо я не повинен давати це знання нікому? Що, якщо моє завдання – не розкрити таємницю, а захистити її?"
Він довго не міг заснути, обдумуючи ці слова.
Але на ранок він зрозумів: тут він не може залишатися.
Монастир був безпечним місцем, але ненадовго. Якщо вони знайдуть його тут, то можуть знищити все.
Йому треба було рухатися далі.
Але куди?
Він знав лише одне: він більше не може ховатися. Він має діяти.
Розділ 7: Повернення у світ
Михайло залишив монастир удосвіта. Брати дали йому трохи хліба, води та старий плащ, щоб він міг злитися з натовпом. Він йшов гірською стежкою, вдивляючись у далечінь.
Йому треба було вирішити, що робити далі. Ховатися більше не варіант. Його винахід – це зброя чи порятунок?
Якщо він продовжить дослідження, світ може стати вільним від часу і простору. Але якщо технологія потрапить до корпорацій або урядів – вони використають її для війни, контролю, знищення.
"Якщо Бог дав мені це знання, значить, я відповідальний за нього."
Він прийняв рішення.
Спустившись до міста, Михайло зрозумів, що його шукають. Його фото було на кожному новинному екрані: «Розшукується вчений, що викрав секретні дані».
"Вони хочуть виставити мене злочинцем."
333У нього не було ні документів, ні грошей. Він не міг зняти житло чи купити їжу. Але в нього залишалося найголовніше – розум.
Він згадав про людину, якій колись допоміг. Старий фізик, професор Олександр Грищенко, давно пішов з науки, бо не хотів працювати на корпорації. Він жив самотою в маленькому будинку за містом.
Це був єдиний шанс.
Коли Михайло постукав у двері, професор довго не відчиняв. Але коли він нарешті побачив його, то здивовано вигукнув:
– Господи, Михайле! Всі ж кажуть, що ти втік за кордон чи взагалі загинув!
– Мене хочуть знищити, Олександре. Я відкрив те, що світ ще не готовий отримати.
Професор впустив його в будинок і поставив перед ним чашку гарячого чаю.
– Розкажи все.
І Михайло розповів. Про викривлення простору, про небезпеку, про переслідування.
Коли він закінчив, Грищенко замислився.
– Ти розумієш, що вони не зупиняться? Вони будуть шукати тебе, поки не знайдуть.
– Я знаю. Але що мені робити?
Професор задумливо попивав чай.
– Є тільки один варіант. Якщо знання не можна передати людству зараз – треба зробити так, щоб воно зникло.
Ці слова пронизали Михайла.
– Ти маєш на увазі… знищити все? – Так. І зробити це так, щоб його ніхто не відтворив.
Це було найважче рішення в його житті.
Якщо він це зробить, усе його життя, вся його робота – зникне.
Але якщо він цього не зробить – людство може загинути від власної жадібності.
Михайло знав: це його останній вибір.
І він уже знав, що зробить.
Розділ 8 Остання місія. 
Це була остання можливість використати їх, щоб знищити знання. Він відчував, що кожен рух буде мати великі наслідки. Всі його дії призведуть до кінця цього етапу, але це буде єдиний спосіб захистити світ від можливих катастроф.
Перед ним стояла остаточна мета — повернути той момент, коли викривлення простору було ще лише теоретичним знанням, і знищити всі записи, результати та апарати. Усе повинно зникнути разом із ним.
Залишався один останній крок. Але для цього йому потрібно було діяти швидко і не піддаватися страху.
Олександр Грищенко допоміг Михайлу отримати необхідні матеріали для останнього досліду. Він давно відмовився від наукових експериментів, але знав, що Михайло робить це для порятунку людства. Професор розумів, що їм залишилося дуже мало часу, і кожна хвилина може стати вирішальною.
Михайло подивився на свої руки. Він знав, що більше не зможе повернутися до звичного життя. Він не міг бути просто вченим. Його роль у світі вже була визначена.
– Якщо все буде зроблено правильно, Олександре, усе, що ми створили, зникне. Разом з нами. Ми не повинні залишити слідів. Нічого не повинно залишитись, щоб інші могли відновити те, що було зроблено.
Професор кивнув, з розумінням сприйнявши ці слова.
– Я розумію. Але ти готовий до того, щоб це все зникло? Відповідальність буде на тобі. Ти знищиш все, що ти побудував.
– Це єдиний спосіб. І я не можу дозволити, щоб ця сила потрапила в неправильні руки. Михайло почав вимикати обладнання, закриваючи останні етапи експериментів. Його рука ковзала по кнопках, і кожен крок виводив усе на фінальний етап. Але чим більше він працював, тим більше відчував глибоке відчуття, що разом з цими даними він знищить і свою наукову кар’єру. Це буде не просто завершення досліджень — це буде крок до того, що він ніколи не зможе повернутися назад.
– Ще один крок, і я не зможу жити як раніше, Олександре. Я залишу цей світ, і ці технології зникнуть.
– Ти вже вибрав свій шлях, Михайле. Я бачу це в твоїх очах. Але з Богом у серці ти обирав найкраще. Ти не один.
Михайло зробив останній крок. Він натиснув кнопку на пульті, що зупинила всі дослідження та знищила їхні результати. Усі записи зникли. Потік енергії був припинений, і все повернулося до нормального стану.
– Тепер усе завершено.
Михайло пішов з лабораторії, залишивши за собою все. Йому не потрібно було більше нічого: він віддав своє життя Богу. У цьому була його справжня місія. Всі його боротьби, всі страждання і всі пошуки приводили його до одного моменту — до завершення того, що почав він сам.
Прийшов час йому віддати себе світу, де нічого не залишиться від того, що він зробив. І це був правильний вибір.
Розділ 9: Спокій
Михайло залишив все позаду. Лабораторія була порожня, але відчувався дивний спокій. Він розумів, що зробив, що винахід більше не існував, і жоден уряд, жодна корпорація не могли більше використовувати його технології. Він залишив науковий світ назавжди і вирушив у мандри, шукаючи місце для внутрішнього спокою.
Михайло не був самотній у своїх роздумах. Вю наукову кар’єру. Це буде не просто завершення досліджень — це буде крок до того, що він ніколи не зможе повернутися назад.
– Ще один крок, і я не зможу жити як раніше, Олександре. Я залишу цей світ, і ці технології зникнуть.
– Ти вже вибрав свій шлях, Михайле. Я бачу це в твоїх очах. Але з Богом у серці ти обирав найкраще. Ти не один.
Михайло зробив останній крок. Він натиснув кнопку на пульті, що зупинила всі дослідження та знищила їхні результати. Усі записи зникли. Потік енергії був припинений, і все повернулося до нормального стану.
– Тепер усе завершено.
* * *
Михайло пішов з лабораторії, залишивши за собою все. Йому не потрібно було більше нічого: він віддав своє життя Богу. У цьому була його справжня місія. Всі його боротьби, всі страждання і всі пошуки приводили його до одного моменту — до завершення того, що почав він сам.
Прийшов час йому віддати себе світу, де нічого не залишиться від того, що він зробив. І це був правильний вибір.
Розділ 9: Спокій
Михайло залишив все позаду. Лабораторія була порожня, але відчувався дивний спокій. Він розумів, що зробив те, що мав зробити. Винахід більше не існував, і жоден уряд, жодна корпорація не могли більше використовувати його технології. Він залишив науковий світ назавжди і вирушив у мандри, шукаючи місце для внутрішнього спокою.
Михайло не був самотній у своїх роздумах. Він був разом із Богом, і це давало йому силу. Він зрозумів, що найцінніше, що він отримав — це не наука чи технології, а віра і внутрішнє мироутворення.
Він вирушив до тих земель, де природа була ще нетронутою, де можна було віднайти тишу і відновити душу. Це був не просто фізичний шлях, це був шлях до самозаглиблення, до розуміння своєї справжньої місії на землі.
Михайло був впевнений у своєму виборі. Навіть коли здавалося, що світ на межі катастрофи, він знав, що справжній мир приходить тільки через віру. І тепер він не тільки знайшов цей мир для себе, але й зрозумів, що таким чином він врятував усіх — хоча б на цей момент.
Спокій, який він відчував, був не просто відсутністю боротьби, а цілковитим розумінням того, що його робота була завершена. Технології, які колись здавалися ключем до порятунку, тепер не мали сенсу. Михайло відчував, що важливіше — це не змінювати фізичні закони, а змінювати внутрішній світ людей. Якщо серце не змінюється, жодна технологія не дасть миру.
Однак світ не стояв на місці. Проте, навіть коли всі шукали його, розуміли, що Михайло зник безслідно. І жодні технології не допомогли б знайти його. Він був частиною цього світу, і тепер цей світ був у мирі.
Михайло вирушив до місця, де він міг знайти останній спокій. Це був монастир на краю старого лісу, де він влаштувався на останні роки свого життя. Там він присвятив себе допомозі тим, хто шукав поради і підтримки, допомагав тим, хто знаходив своє серце у пошуках Бога. Але головне, що він зрозумів, це те, що його справжня місія була в тому, щоб через особисту боротьбу знайти мир і віддати його іншим.
Про нього не писали в газетах, його ім’я не було на вустах у всіх. І хоча йому не судилося залишити великого сліду в історії, він відчував, що його шлях завершився, і що він зробив все, що міг.
Він сидів у своєму маленькому кабінеті, читаючи святі тексти, коли подумав, що, можливо, через кілька років люди зрозуміють, що не всі відкриття слід пускати в світ. Багато чого не можна передавати тим, хто не готовий це сприйняти.
“Бог знає, що до деяких речей люди ніколи не будуть готові,” — подумав він.
Його рішення стало частиною його віри, частиною його вірності тому шляху, який він обрав. І хоча світ продовжував свій рух, він був спокійний. Михайло більше не шукав відповіді — він їх знайшов. І вони були в його серці, і цього було достатньо. Розділ 10: Підсумок
Михайло зрозумів, що справжнє знання — це не те, що можна передати через книги чи технології. Це не те, що можна виміряти чи побачити. Це те, що укладене в серці кожної людини. І його місія була завершена, коли він знайшов цей спокій і розуміння.
Технології йшли, але віра залишалася.
Так, це був не шлях слави чи багатства. Це був шлях, що вів до внутрішнього звільнення. Михайло ніколи не став знаменитим, але став миротворцем. І навіть без його винаходів, цей світ змінився, бо люди, що зустрічали його, зрозуміли, що іноді найкраще — це не отримувати більше, а навчитися відпускати. 1І в цьому було все, що потрібно.
9Післямова
Ця історія про людину, яка стикалася з великою відповідальністю, намагаючись використати наукові досягнення для добра, але зрозуміла, що справжнє благо — це не технології, а чистота серця і віра в Бога. Всі великі відкриття, до яких люди можуть прийти, повинні бути перевірені вогнем мудрості та розуміння того, що людство ще не готове до всього. Це нагадування про те, що не всі досягнення необхідно пускати в світ, а йти шляхом, який відкривається в нашій душі, даючи лише те, що ми дійсно можемо понести, не заподіявши шкоди.
Михайло, хоча й не залишив велику спадщину в історії, залишив важливу істину: спокій, віра і справжнє розуміння того, що важливо, приносять мир.

Кінець