Андре Буко - Книга 1. Кішка яка гуляла сама по собі., Андре Буко

Пандемія принесла хаос, а Софі Макарт знає, як робити гроші з хаосу. Жодних пограбувань, жодних масок — тільки ідеальні афери, побудовані на людській довірі та технологічних лазівках. Її останній проєкт? Фейковий стартап із «революційним» ПЛР-тестом, що за три тижні приніс 2,3 мільйона доларів від наївних інвесторів. Але великі гроші завжди привертають небажану увагу. Чи зможе Софі випередити тих, хто вже вийшов на її слід? Чи ця гра вийде з-під контролю? Адже у світі, де всі хочуть урвати шматок, навіть найкращі шахраї можуть стати мішенню.

1. Софі Макарт

Я люблю афери. Це мій виклик цьому світу, який остаточно загруз у нудотній, контрольованій бюрократії. А, найголовніше, вони приносять гроші – а гроші у 2020 році були важливішими, ніж коли-небудь.

Тому, коли я вийшла з банку, де щойно втілила в життя чергову геніальну схему, на моєму обличчі сяяла усмішка, а в сумочці лежала картка з доступом до дуже жирного рахунку.

Варто уточнити: я не грабіжниця в класичному сенсі. Ніяких пістолетів, масок чи тупих спільників, які накосячать у найвідповідальніший момент. Тільки мозок, талант до імпровізації та добре налаштовані VPN.

Сьогоднішня афера була ідеальна у своїй простоті. Я створила фейкову компанію – «Глобал Медікал Інвест» – яка нібито займалася розробкою революційного ПЛР-тесту. Без того жахливого запихання паличок глибоко в ніс. Навіть вигадала псевдонауковий звіт із графіками, які переконували навіть найприскіпливіших інвесторів. Через три тижні мій фальшивий стартап зібрав 2,3 мільйона доларів.

Чудова робота, чи не так? Проблема була в іншому. Я мала зникнути з грошима, поки якісь недовірливі скнари не почали ставити запитання, а де продукт.

Саме тому я йшла пустими вулицями Лондона, прямуючи до своєї квартири, щоб перевести гроші на пару запасних рахунків. І от саме тоді сталося те, чого я найменше очікувала…

Я відчула це спочатку як ледь помітний холодок по спині. Інтуїція, вироблена роками шахрайства, вдарила тривожною сиреною: за мною стежать.

Уповільнивши крок, але не занадто, щоб не привернути увагу. Нахилилася, ніби зав’язую шнурівки, і краєм ока оглянула перехожих. Випадкові постаті – офісні клерки в масках, кур’єр на велосипеді, мамочка з візочком… Але хтось вирізнявся.

Чоловік у сірому плащі. Надто звичайний, надто непримітний – а значить, підозрілий. Його погляд раз у раз ковзав у мій бік, хоч він старанно робив вигляд, що просто прогулюється.

Я випрямилася й зробила єдине, що вміла найкраще – зникла.

Між Starbucks і забігайлівкою де подавали пристойні фалафели, знаходилася вузька арка, що вела у двори. Я звернула туди, ніби це мій звичний маршрут. Потім – швидкий ривок ліворуч, у під’їзд, двері якого залишив відчиненими якийсь забудькуватий кур’єр.

Я завмерла за стіною, слухаючи.

Кроки. Повільні, впевнені. Він пішов за мною.

Ну що ж, гра почалась.

Я видихнула, поправила капюшон і… вискочила через чорний хід у протилежний провулок. За дві вулиці, був заздалегідь припаркований скутер. Мій квиток на свободу.

Але я знала коротший шлях. Провулком вийшла у внутрішній дворик, оточений з чотирьох боків старими будинками. Мигцем пробігла до протилежного кута. Задній вхід на кухню невеликого ресторанчика, прохід між столиками і вихід на потрібну стоянку.

Три хвилини – і я вже летіла вузькими вуличками, маневруючи між поодинокими машинами. Виграючи собі час, щоб дізнатися: хто, чорт його забирай, на мене вийшов?

Я зробила кілька кіл кварталом, змінюючи маршрут, поки не була певна: від хвоста вдалося відірватися.

Скутер я залишила біля вокзалу, скориставшись нагодою злитися з натовпом. Вокзал Лондона навіть у карантин – ідеальне місце, щоб загубитися. Але я не розслаблялася. Хтось мене пас. І якщо це не звичайні копи чи детектив, якого найняв параноїдальний інвестор, тоді є ймовірність, що мені варто починати хвилюватися.

Я забігла в громадський туалет, витягла телефон і відкрила заздалегідь підготовлений додаток. Програма «Авто-суїцид» для смартфона – натискання однієї кнопки, і пристрій стирає усе і скидає себе до заводських налаштувань.

Хлюп. Прощавайте, компрометуючі файли. Смартфон зник в унітазі.

Далі — до своєї квартири повертатися не можна. Я діяла за планом Б: запасний притулок, де все необхідне для швидкої втечі чекало на мене.

***

Наступного ранку, я сиділа в маленькій орендованій квартирі на околиці, за чашкою дешевого розчинного еспресо, гортаючи новини на новенькому смартфоні.

Сайт BBC кричав: «Гучне шахрайство! Стартап-міраж виманив мільйони у довірливих інвесторів».

На фото – логотип моєї «Глобал Медікал Інвест». Стаття була водночас захопливою і смішною: журналісти у фарбах описували, як «таємничий геній аферист» використав фальшиві лабораторні звіти, а інвестори самі залюбки «запакували» мільйони у цю пастку.

Я вже збиралася закрити вкладку, коли помітила останній абзац.

За непідтвердженими даними, до розслідування підключилася спеціальна група…

Ну, от і підтвердження. За мною полюють не прості копи.

Я усміхнулася. Це інтригувало.

Відклала ноутбук і відкинулася на спинку стільця. Окей, Софі, подумай.

Якщо за мною тепер женуться не просто інвестори з копами, а спеціальна група, то це означає два варіанти: або я наступила на горло якомусь дуже впливовому дядечку, або ж мене давно пасли й чекали слушного моменту щоб схопити.

У будь-якому випадку, пора залягати на дно.

Я відкрила стареньку валізу, що чекала свого часу в шафі. Всередині – комплект одягу на випадок екстреного перетворення на нову особу: безликий тренч, шапка-біні, змінене волосся (перука платинової блондинки – трохи клішовано, але працює), а ще окуляри з діоптріями, хоча я прекрасно бачу.

Згідно з паспортом, який я дістала з подвійного дна валізи, мене звали Аманда Лоуренс, і я була звичайною студенткою, яка приїхала в Лондон вивчати історію мистецтв.

Фальшиві документи – мій маленький фетиш.

Я набрала в смартфоні номер. Через три гудки відповів знайомий голос:

— Слухаю.

— Хіба коли-небудь було інакше? —  промовила я кодову фразу.

— Ти знову у халепі? — сухо спитав Бен.

—  А ти провидець,  —  з посмішкою відповіла йому.

Бен зітхнув. Він був моїм найстарішим контактом у цьому бізнесі – а ще найнадійнішим, нас познайомив мій ментор, Пол Аллен. Якщо тобі потрібен маршрут для втечі, чистий паспорт чи хороша порада, Бен — твоя людина.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍