Дейзі Каф - Примара, Дейзі Каф

Густі ліси вкривають більшу частину території, якою неквапливо пливе моя постать. Ледь не забиваю голову об товсту ясеневу гілку. Коли думки розсіюються пшоном і зливаються з пекучим щоки вітром, знаходжу себе біля старої альтанки. Тьмяний погляд бурштинових очей відчужено блукає схиленою вітром вербою, що ховає під собою мою улюблену стару дерев’яну лаву, яку сім’я Елізабет досі не знайшла і не прибрала. Мій тато вирізьбив їх власноруч багато десятиліть тому. Він був кебетним мисливцем, що навчив мене вистежувати ніжних перепілок; знайшов мені невеличку рушницю, показав як орудувати, продемонстрував десяток прикладів та дав мисливського капелюха для дитячої відради. Більшого навчити не встиг — забрала нещадна хвороба. Я була боягузливою, тому так і залишилася сама вештатися, шукати слабеньких перепілок, боячись іти на більшого звіра. 

З усіх боків лунають тихі перешіптування моїх незримих людському оку товаришів. Неприродний шурхіт трави зціплює вухо, вловлюю лунке цокання копит і врешті-решт за якусь часину бачу в далині швидкоплинний обрис карети. На небосхилі займаються зірки, а це означає, що любі гості нарешті прибули. 

Відколи себе пам’ятаю, завжди гостювала в їхньому маєтку по кілька тижнів кожного літа; наші матері були гарними подругами все життя й навіть по смерті моєї неньки, їхня мати приглядала за мною як за рідною донькою, навідуючись ледь не щомісяця. Певний час за мною наглядали покоївки. Роки минали, і Гілберт Пембертон став принадним нареченим, та лишень завдяки статкам, що їх він отримав у спадок. Хворобливо рахманний, Гілберт не був з тих, кого кличуть вродливим. Задовгий лоб, короткий ніс, худе засмагле обличчя — здалеку парубка можна переплутати з ліхтарем. Наші матері завжди мріяли обвінчати нас двох, але серце Гілберта цілком належало Елізабет, яку той зустрів рік тому. 

Поряд ступала його сестра, Гертруда Пембертон, що була його абсолютною протилежністю й копією водночас — не задовга, а струнка, з витонченим носом, темним, мов воронова пір’їна, буйним волоссям, повними губами та бурхливими, мов шторм, очима. Потворність би лякливо витягала хрест, побачивши Гертруду, настільки винятковою та була. Не дивно, що її відразу віддали заміж після настання повноліття. Як щодо мене, то мати завжди кликала мене вродливою, як сиділи перед сріблистим дзеркалом, і вона сплітала мої прямі брунатні коси в тугу зачіску на маківці. Я була завжди схильна їй вірити, адже віра в її слова — це частина того спадку, що його вона лишила по смерті. 

Ступаю до Гілберта, і серцем розливаються давно знайомі теплі потоки. 

— Як же я скучив за твоєю компанією, Бетсі. — Мені не подобалося, коли Гілберт мене так кликав, прізвисько було чужим та різало вухо. — Хоча твоя беззвучна хода досі змушує мене здригатися. Де ти цього навчилася? У гірських ланей коли навідувала дядька? 

— Це вони багато чого в мене навчилися, Гілберте, — запевняю його. — Проходьте, почаюємо, як у старі часи. 

— З радістю. — Гілберт трохи ніяково засміявся, з усіх сил відводячи погляд від засохлих кущів азалій, що були розсіяні по території маєтку. — Тобі тут не самотньо без нас? 

— Знову за своє. — Гертруда кинула на мене холодним оком відрази, що різало гостріше за ніж. — Бідна Елізабет. 

Гілберт поклав руку мені на плече у жесті підтримки, обурено зиркнувши на Гертруду. Зазвичай мене розважало її буркотіння, але сьогодні у мене не було сил вислуховувати її претензії та брати участь у баталіях. Раніше, коли Гертрудова голова була більш відкритою до невідомого, все було простіше. Але така була в Гертруди природа: дика й двозначна. Як би не старалась, ніколи не вдавалося мені пережувати серпанок її думок, хіба вона не сумувала за мною, як запевняла? Тепер замість того, аби зазирнути хоч раз собі під шкіру, вона чекала, поки з-під неї хтось вилізе вже з набутим розумінням кожної струни її крихкої, вільнодумної душі. 

— Я вже давно не бідна Елізабет. — Судячи з того, як вона відсахнулася, щось у моєму погляді загорілося. Якась частина мене очікувала, що вона усміхнеться як у старі часи, попри те, що я не сказала нічого смішного. Гертруда заледве може зустріти мої очі, бо її власні зайшли слізьми й вона стиснула хреста на грудях. Під ребром спалахує біль, і я злегка шкодую про сказане. — Прошу, проходьте всередину. 

Гілберт червоніє. Він ніколи не міг маневрувати нашими відносинами, надто аж слабкодухий і дурний. 

— Пішли, Гертрудо, — мовить ласкаво, мов до шаленого пса, що зірвався з повідка. Коли побачив, що жодна з нас не ступила з місця, пішов допомагати слузі заносити речі — він знав це місце як свої два пальці. 

Статний маєток мав декілька конусоподібних башт із багряної черепиці і тягнувся аж до гущавини, що з роками повільно крала метри його території. За маєтком, вузька стежка провадила до альтанки, де колись ми з Гілбертом грали у чаювання. Гертруда ніколи до нас не приєднувались, надаючи перевагу поповненню власної колекції рослин, що росли побіля глибокого, зарослого чагарником яру, що покладався недалеко від альтанки. Все ж, я любила її, як можна любити сестру, коханого, улюбленця — не дивлячись на сварки. Якось ми з нею так погризлися, що не помітили, як підійшли надто близько до краю, Гертруда тоді ледве встигла вхопити мою спітнілу руку. 

Але та вислизнула і те, що сталося, було невідворотним. Спогади як в тумані, але я знаю, що впала. Повіки плющило від гри різнобарвних іскор й тіней, які заманювали в сон. Досягла найближчого стовбура дерева, спершись однією рукою. Зморщилася від какофонії чиїхось стогонів та видихів, певно власних, свідомість вже наближалася до царства вічного спокою, аж тут почула розраду — знайомий голос. «Марібет!» 

Та у якийсь момент Гертруда перемінилася, і наші дружні відносини стерлися у попіл. Згодом мене осяяв здогад про те, що Гертруда стала якимось створінням з міфів, або її тілом заволоділо одне. Незворушна та байдужа до мене, чим не тисячолітня німфа? Не ходила б вічно у сірому, назвала б її надприродним павичем. 

Пам’ятаю, як клала голову на її плече, плакала по смерті матері, негарно та гучно, мов вовк що у розпачі виє на місяць, а вона слухала, мов то не ридання, а історія, сюжет якої був занадто цікавим аби зупиняти оповідь, і на одну швидкоплинну мить, наші серця билися в унісон на брудній, вологій землі кладовища. Гертруда не мовила ні слова про зіпсоване вбрання. Саме тоді я зрозуміла, що смерть не була кістлявим стариганом, вона була статною пані, подругою, що кладе руку тобі на плече, притискає лоба до твого, і дихає з тобою одним зотлілим повітрям. Вдих та видих. Вдих та— 

Загриміло небо, і моїм попелястим обличчям почали бігти тіні від дощових струменів, що сипалися з Ніксових долонь. Насувається гроза. Вдихнувши з насолодою аромат вогкої землі, повертаюсь до Гертруди. 

— Випий зі мною, — хрипливо мовлю, молитва в очах. 

Зашурхотіли павучі лапи осоки під ногами. Заходимо всередину та минаємо кручені сходи вузьких коридорів, де висять безліч портретів, деякі з яких писала моя мати власноруч. Відкриваю високі двері у засувках яких проглядаються хитромудрі візерунки сплетені з метеликів та черепів, накладених один на одного до того майстерно, що не можливо було вгадати де кінчається очниця й починається крило. Ми часто підглядати та підслуховували крізь ці засувки розмови матінок. 

Я провела її до бібліотеки й аж до ботанічної секції. Кожній мурасі було відомо з яким запалом Гертруда раніше студіювала ботаніку поміж численних поличок та бронзових свічників. Доходимо і висуваю рубіновий напій, схований між поличками, що приємно відтягує руку. Жодних келихів; роблю глибокий ковток та мовчки віддаю запилену пляшку Гертруді. Гармонійний синтез кривавих крапель на її блідій шкірі гіпнотизує мозок та паралізує мої голосові зв’язки. Рот наповнив гіркий смак, і я відкашлююся поки Гертруда спокійно смакує терпкий напій.