Дімич - Наша зустріч у кіно, Дімич

Зустрівши Богдана, Діана була ніби в казці. Вона й мріяти не могла, що доля подарує їй таку людину. Дівчина досі не могла повірити, що зустрілася з ним у кінотеатрі, коли дивилася свій улюблений фільм, який, як виявилося, подобався і йому.

Бодя присів поруч зі мною, привітався та сказав:
— Будь ласка, пригощайтеся, — показавши на попкорн.

Я відмовилася, махнувши головою, що ні, але хлопець виявився наполегливим. Ми почали пошепки обговорювати сцени з кіно, і було враження, що ми вже дуже давно знаємо одне одного. Коли настав кінець фільму, Богдан вирішив запросити мене в піцерію. Я розгубилася й не знала, що робити, бо ми були знайомі лише близько двох годин. Та все ж я вирішила піти, бо хлопець був у моєму смаку, та ще й із почуттям гумору, як я люблю.

— Пішли! — наполягав Бодя.
— Та добре, — відповіла я.

Прийшовши в заклад, він розпитав:
— Що любиш? Яка начинка тобі до смаку?

Я відповіла:
— Головне, щоб у піці були курка й помідори, а решта вже ролі не грає.

— Гаразд, — сказав він і замовив велику піцу.

— Діано, ти як будеш її їсти — за допомогою приборів чи руками?

— Звісно, приборами, — відповіла я, щоб не виглядати якось по-дурному.

— Зрозуміло. А я, як коли, в залежності де та з ким, — сказав хлопець.

Поїдаючи гарячу та дуже смачну піцу, хлопець розповідав про себе все, що зміг згадати. А Діана просто із захватом слухала його життєві історії та навіть анекдоти з армії...

— Командир вишикував роту, — розповідав Богдан. — В загальному мало бути 50 чоловік. Він рахує-рахує, доходить до 49 і дивується, п’ятдесятого немає! Ще раз вирішив перерахувати, але знову недорахувався одного.
Пане капітане, дозвольте я порахую, — гукнув солдат.
— Дозволяю, — відповів командир і став на місце солдата.
Солдат дораховує до 49, показує на себе й каже:
— П’ятдесят!
А командир зі строю кричить:
— То тебе, кретине, ми шукали!

Посміявшись та поївши, ми з Бодею дуже здружилися.

Провівши мене додому, хлопець попросив номер телефону. Я пам’ятаю, як зайшла додому з дуже хорошими емоціями на обличчі. Згодом я з нетерпінням чекала нової зустрічі, бо сама не наважувалася й не хотіла нав’язуватися. Через кілька днів він таки зателефонував і сказав:
— Давай зустрінемося, я скучив.

Я вже без вагань погодилася, бо зрозуміла, що він мій, і нікому його не віддам. Мій назавжди.

Дякую, що прочитали моє оповідання. Якщо вам сподобалося, пишіть у коментарях так, а більше оповідань ви знайдете у збірці "Короткі оповідання для тебе"

Кінець