Кормак Маккарті - Дорога, Кормак Маккарті

У недалекому майбутньому катастрофа знищує майже всю цивілізацію. Ті, хто вижив, борються за життя і за те, щоб залишатися людьми. Ми бачимо цей новий світ очима батька і сина, які йдуть по дорозі до океану. Вони несуть вогонь і надію на те, що світ відродять добрі люди, але на їхньому шляху — канібали, крадії, смерть і зло. Пронизливий роман про сім'ю, любов та довіру від одного з найталановитіших американських прозаїків.

Кормак Маккарті

Дорога

Видання, з якого зроблено переклад:

McCarthy С. The Road. — New York:

Alfred A. Knopf, 2006.

Переклад з англійської: Максим Нестелєєв

Редагування: Богдана Романцова

Коректура: Юлія Колеснікова

Дизайн і верстка: Ірина Мамаєва

Дизайн обкладинки: Ігор Дунець

На обкладинці використано фотографію Ігоря Дунця.

Кормак Маккарті

Дорога. — К.: Темпора, 2022. — 296 с.

ISBN 978-617-569-550-0

© 2006 by М-71, Ltd.

© Максим Нестелєєв, переклад, післямова, 2022

© Темпора, 2022

Зміст

9 • Дорога

273 • Кормак Маккарті: дорога до добра (Максим Нестелєєв)

Присвячую Джону Френсісу Маккарті

Дорога

Прокидаючись темної прохолодної ночі у лісі, він тягнувся до дитини, що спала поруч. Ночі були темніші від самої темряви, а кожен день — сіріший за попередні. Ніби холодна глаукома, що тільки-но зароджувалася, потьмарювала світ. Його рука здіймалася і м'яко спадала з кожним дорогоцінним подихом. Він відкинув поліетиленовий брезент і підвівся, замотаний у смердючу одежину та ковдри, глянув на схід, шукаючи бодай натяку на світло, але не помітив жодного. Уві сні він гуляв печерою, його вела за руку дитина. Полум'я їхнього ліхтаря вигравало на вологих напливах стін. Неначе проковтнуті гранітним звіром казкові пілігрими, що загубилися в його нутрощах. У глибоких кам'яних рівчаках бриніли краплі води. У тиші вода невпинно відбивала земні хвилини, години, дні та роки. Врешті вони опинились у великому кам'яному залі з чорним давнім озером. На дальньому березі істота підвела морду, з якої скрапувала вода, і втупилася у світло матово-білими невидющими очима, подібними на павучі яйця. Істота похитувала головою просто над водою, ніби намагаючись вловити запах того, чого не могла побачити. Зіщулена, бліда, гола, напівпрозора. Алебастрові кістки кидали тінь на скелі позаду. Було видно кишки і як б'ється серце. Здавалося, що мозок пульсує під матовим скляним ковпаком. Істота покрутила головою, потім слабко застогнала, відвернулася й, похитуючись, безгучно поплигала в темряву.

Щойно засіріло, він підвівся і, не збудивши хлопця, вийшов на дорогу. Присів навпочіпки, уважно вивчаючи місцевість на південь від них. Ялова, мовчазна, безбожна. Припустив, що вже мав бути жовтень. Уже багато років він не вів календаря. Вони прямували на південь. Ще одну зиму тут не пережити.

Коли посвітлішало, він поглянув у бінокль на долину внизу. Усе губилося в пітьмі. Легкий попілець вільно вихорився над землею. Він уважно вивчав усе, що міг розгледіти. Відрізки шляху — отам, серед мертвих дерев. Вишукував бодай щось кольорове. Жодного руху. Жодного диму. Він опустив бінокль і стягнув тканинну маску з обличчя, витер ніс тильним боком зап'ястка і знов оглянув місцевість. Потім просто сів із біноклем у руці, спостерігаючи, як попелясте денне світло застигає над землею. Знав тільки, що дитина — його виправдання. Він сказав: Якщо вона — не слово Боже, то Бог ніколи не говорив.

Коли він повернувся, хлопець ще спав. Стягнув із сина синій брезент, склав, відніс до візка, повернувся з тарілками, пакетом кукурудзяних коржиків і пляшкою сиропу. Розклав на землі замість столу шматок брезенту і все виклав на нього, потім витягнув з-за пояса револьвер, поклав його поруч. Сидів, просто спостерігаючи, як хлопець спить. Уночі той стягнув маску, і тепер вона загубилася між ковдр. Він дивився на хлопця й зиркав крізь дерева на дорогу. Місце було небезпечне. Тепер, удень, їх можна помітити з дороги. Хлопець перевернувся під ковдрами. Потім розплющив очі. Привіт, тату.

Я тут.

Я знаю.

За годину вони вже були на дорозі. Він штовхав візок, обидва несли наплічники з найважливішим. Раптом доведеться кинути візок і тікати. До ручки візка він прикріпив хромоване дзеркало від мотоцикла, щоб бачити дорогу позаду. Закинув наплічник вище й оглянув спустошену місцевість. Дорога порожня. Внизу у видолинку — нерухомий сірий серпантин річки. Уздовж чітко окресленого берега — зарості мертвого очерету. Усе гаразд? спитав він. Хлопець кивнув. Вони рушили далі. Човгали чорною землею, вкритою попелом, і в металевому світлі дня кожен був цілим світом для другого.

Перейшли річку по старому бетонному мосту й за кілька кілометрів натрапили на придорожню заправку. Стали посеред дороги, щоб розглянутися. Гадаю, треба її перевірити, сказав чоловік. Оглянути. Бур'ян під ногами розсипався на порох. Вони перетнули розбиту заасфальтовану ділянку і виявили резервуар для пального, куди вставляли помпи. Кришки не було, і чоловік опустився на лікті, щоб понюхати трубу, але від запаху лишилися тільки ледь помітні давні спогади. Піднявся й оглянув будівлю. Шланги колонок, як не дивно, були на своїх місцях. Вікна цілі. Двері у бокс техобслуговування були відчинені, і він зайшов усередину. Металева шафа з інструментами біля стіни. Він попорпався у шухлядах, але нічого корисного не знайшов. Набір непоганих півдюймових торцевих ключів. Заскочник. Він оглянув гараж. Металева діжка, повна сміття. Зайшов до кабінету. Скрізь пил і попіл. Хлопець чекав у дверях. Металевий стіл, касовий апарат. Кілька старих автомобільних довідників, набряклих від вологи. Поплямований лінолеум скрутився, бо дах протікав. Чоловік підійшов до столу й зупинився. Потім підняв слухавку й набрав старий номер батька. Хлопець спостерігав за ним. Що ти робиш? запитав він.

Пройшовши дорогою пів кілометра, він спинився й озирнувся. Ми не подумали, сказав він. Треба повернутися. Зіштовхнув візок з дороги й перевернув, сховавши в безпечне місце якомога далі від очей. Вони лишили свої наплічники й повернулися до заправки. У боксі техобслуговування він дістав металеву сміттєву діжку, перевернув її та вибрав з купи всі літрові пляшки з-під моторної оливи. Потім вони сиділи на підлозі, зливаючи з них залишки: ставили пляшки у таз догори дриґом, поки насамкінець не назбирали майже пів літра оливи. Зливши зібране в одну пляшку, він закрутив її пластиковою кришкою, витер ганчіркою і зважив у руці. Олива для їхнього каганця, щоб освітлювати довгі сірі сутінки та довгі сірі світанки.

Зможеш прочитати мені казку, сказав хлопець. Зможеш, тату?

Так, сказав він. Зможу.

На дальньому боці річкової долини дорога пролягала голою чорною випаленою землею. Обабіч неї тягнулися обвуглені стовбури без гілок. Попіл віявся дорогою, між почорнілими електричними стовпами, на яких натягнуто схожі на руки голі дроти, що тоненько гули на