Eve Hermit - Чудовисько, Eve Hermit

Вечір. У кімнаті вже зовсім темно, тільки жовтий конус від нічника, що стоїть на підлозі, вихоплює з чорноти пляму потертого лінолеуму і переляканого хлопчика років чотирьох, закляклого в колі світла. Зачарованому колі.

Ти вже точно знаєш: марно клацати вимикачем на стіні — лампочка перегоріла три дні тому, і мама не поспішає її замінити. Сьогодні вона знову не вкрутить нову, бо прийде пізно і втомлена.

Шурхіт у темряві змушує тебе здригнутися ще сильніше. Це прийшов по тебе Бука. Мама каже, він забере тебе, бо ти погано поводився.

Раз, два, три, чотири, п’ять
Стали Букою лякать…

Бука рухається у темряві, і єдине, що тебе захищає — блякле коло жовтого світла. Звук наростає, проявляється, стає таким гучним, що просто неможливо робити вигляд, наче його немає. Ще трохи, і він схопить тебе, і примарний кордон між темрявою і світлом його не зупинить.

Потроху на твоєму обличчі проступає рішучість. Ти скидаєш заціпеніння і береш лампу за теплу гладку ніжку, наче зброю, направляючи у бік звуку. При цьому сам ти весь опиняєшся у пітьмі.

Круглий промінь вихоплює із темряви дверцята шафи. Ти міцніше стискаєш свою зброю і робиш кілька обережних кроків назустріч небезпеці. Тобі смертельно страшно, та це краще, ніж сидіти і чекати, поки Бука сам прийде по тебе. Дріт лампи натягується до межі, і до межі натягнуті твої нерви: якщо потягнути трохи сильніше, штепсель вискочить з розетки і ти залишишся в повній темряві. І все ж, ти не наважуєшся випустити лампу з рук. Нарешті, кінчиками пальців ти дотягуєшся до ручки шафи, і смикнувши дверцята на себе, відсахуєшся назад. 

Бука — великий, важкий, волохатий, душно смердючий пилом і нафталіном, навалюється на тебе, хапає, притискає до підлоги… Ти кричиш, впускаєш лампу і кілька безкінечних секунд борешся з чудовиськом, яке тебе вхопило.

На диво тобі вдається вирватися і забитися в дальній кут кімнати. Тут, у густій, як чорнила, темряві ти довго оговтуєшся тихесенько скиглячи. Серце калатає так гучно, що більше нічогісінько не чути. Перекинутий нічник похитується на круглому боці абажуру, змушуючи тіні на стіні танцювати в моторошному гіпнотичному ритмі. Бука лежить, причаївшись. Слабке відбите світло ледь торкається його. Його волохаті боки підіймаються і опадають у важкому диханні. Бозна скільки часу потому ти наважуєшся підійти, наче щит тримаючи перед собою табуретку: біля відкритої шафи лежить розкинувши рукави побита міллю стара мамина шуба. Ти з полегшенням схлипуєш, та розслаблятися зарано: десь там, у шафі, за нагромадженням коробок і пакетів щось тихенько ворушиться. Бука зачаївся, вичікуючи слушного моменту, щоб вхопити тебе тоді, коли ти найменш цього чекатимеш. Затомувавши подих ти по одній починаєш витягати з шафи спідниці і светри, власні речі, з яких вже давно виріс та матусині черевики, зношені до дір. Із жахом та впертістю йдеш назустріч своєму страху. 

Нарешті речі купою лежать на підлозі, шафа майже порожня, видна погнута від часу фанера задньої стінки. На самому дні, у куточку в кублі із тирси, що колись була пакетами, картоном та тканиною, ворушаться кілька крихітних істот — ще сліпих, ледь вкритих оксамитовою шерсткою мишенят. 

Три, чотири, п’ять і шість,
Знаю я, він нас не з’їсть.

Клацає замок на дверях, в кімнату падає прямокутник світла з коридору. Забувши про страх, ти біжиш на звук, несучі у складених долонях своє відкриття.

— Мамо! Мамусю! Дивись, це не Бука! Буки немає!

Маленька жінка зі втомленим і пригніченим обличчям скрикує і з розмаху б'є по простягнутій долоні. Тепле маленьке тільце улітає кудись у пітьму. Ти звично втягуєш голову в плечі і заплющуєш очі: наступний удар потрапляє вже по обличчу. 

—Ірод! — ляпас.

— Маленьке чудовисько! — ляпас.

— Ти що наробив! — ляпас.

— За що мені все це, Господи!?

У неї важка рука і вона зовсім не стримується — кожен удар відкидає тебе на кілька кроків, а вона наступає і б’є знов і знов. 

Пізніше, стоїчно перечікуючи прочуханку, ти зрозумієш: Буки не було ніколи, і мати про це знала. Її розлютило не стільки мишеня у твоїй руці, не влаштований тобою безлад, а те, що ти викрив її брехню.  

П'ять і шість, і  сім рахую,
Буки зовсім не існує.

 Пізнання стане для тебе досконалими ліками від страху. Щоразу, зіткнувшись з чимось, що тебе лякатиме, ти прагнутимеш зрозуміти це: проаналізувати, розібрати на гвинтики, помістити на предметне скло мікроскопу. І що разу нестимеш сокровенні плоди пізнання матері.
— Мамо! Мамусю! Дивись, Буки існує!

Вже знаючи, чим усе закінчиться, ти знов і знов простягатимеш їй дорогоцінний дар, адже вона така нещаслива, така налякана.

Кінець