Олекса Шевкун - Від Мети до Межі, Олекса Шевкун

   Якось я вирішив стати сильним. Фізично. Однак хвороба на ім'я Астма була іншої думки : «Куди тобі? Дихати дозволяю, і досить…»

   «А я хочу підіймати ваги!» — відповідаю подумки.

   «Ну сходи до зали, спробуй» — посміхнулася Астма.

   Я прийшов, «заряджений» препаратами від хвороби. Навіть тренера відшукав, який, дізнавшись мої особливості, захитав головою:

   — З тобою клопіт! Можу, звісно, для тебе програму якусь «домашню» розробити… Але ти довго не зможеш. Чому? Бо тут, у залі, ми один одного мотивуємо, підбурюємо, у доброму розумінні. А що вдома? Швидко дух пропаде…

   — Ви погано мене знаєте.

   — Гроші заплати, перші кроки обмалюю… — потиснув плечима тренер.

   Зовсім скоро, за іронією долі, займатися вдома доведеться усім — настав зірковий час Коронавірусу. Зали позачинялися, маски понадягалися.

   «Не вистачить духу? Що ж, перевіримо!» — навіяло мені «викликом». Та я вирішив: підніму над головою пекельні як для мене важкості. Мої навички тут не допоможуть. Є лише я і вони… кілограми.

   «Ти вже багато довів собі та іншим в інтелектуальному сенсі, — запротестував Розум. — Нащо це робити взагалі?»

   «Маю довести, що також зможу… З дитинства споглядав за бодибілдерами. Не хочу «заучкою» прозиватися, мені потрібен гармонійний розвиток».

  «Не хвилюйся, Розуме, не спроможний він! Тренер мав рацію, — раптом втрутилася Астма. — Приймати препарати проти мене заразом зі стероїдами  — небезпечно. Ти навчив його добре.

   «Припни язика! Не з тобою розмовляю, — гаркнув Розум. — Не для того я стільки нервував, щоб він згубив себе…»

  «Розуме, я про тебе не забуду, обіцяю. Ти найголовніший, — почав заспокоювати. — Колись сходимо разом до Гармонії».

   «Ох далеченько вона живе…»

  Астма, на відміну від Розуму, не заспокоїлася. Почала гидити: то «швидку» влаштує, то пігулки «спростує». У хвилини відтискання від підлоги, з якого я почав, максимально подовжувала проміжки відпочинку. Робила все, аби зменшити ефективність від фізичних вправ. Мені довелося звернутися за допомогою до Характеру: «Слухай, вмикайся! Як тоді, у навчанні».

  «Зараз вони не вірять в тебе. Проте радітимуть першими: Астма відчує полегшення, Розум розвантажиться…» — озвався Характер.

    «А чому не вірять?»

  «Бо ще не знайомі особисто. Як і ти, власне. Тільки заочно, — посміхнувся Характер. — Дозволь представити, — це Віра. Жінка з великими можливостями!»

   «Дуже приємно!»

   «Вона проведе тебе до Мрії. До тієї самої».

   «Можна узяти її за руку?»

   «Бери. І не сумнівайся! Сумнів — брат її непутящий. Начебто рідні, а долі людям різні творять…»

  «А не стану писати гірше, як увагу розпилятиму? Не перетворюся на тупого споживача протеїну?» — захвилювався вже я.

   «Ти ж побратався з Талантом, чи не так?» — Характер насупився.

   «Він мене точно не полишить?»

   «Не полишить, ба більше, одружиться з Вірою. І в них народяться діти».

   «Цікаво, як їх зватимуть…»

  «Звати не треба. Тобто кликати. Вони або є, або немає. Дуже часто їх не видно, а помічаємо, переборовши Сумнів… Однак не загравайся! Тому що існує Межа».

   «А це хто?»

   «Страшна істота! Вона кордони визначає Таланту і його дружині Вірі. Навіть мені, Характеру».

   «Ти вічно сильний!»

   «Межа наприкінці стирає усе, що ми набули. Вона безпощадна!»

   «Я гадав, Смерть найгірша…»

  «Справді найгірша. Але з Межею ми можемо «померти» побіжно із життям… Морально, насамперед. Не отримавши бажаного».

   «В мене наразі немає Меж. Багато ще кілограмів здолаю…»

   «І твоя Межа з часом взнається. На жаль, людське тіло крихке і хворобливе».

   «На радість Астмі».

  «Я доведу тебе до Межі. Тоді не вимагай більшого. Хоча… Ми ще на самому початку довгої дороги. І цей шлях інколи цікавіший за кінцеву мету. Адже коли отримують, — втрачають Мотивацію! Однак, це зовсім інша історія…»

Кінець