S Batura - Світ на межі згасання, S Batura

Серед дрімучих Карпат, між хребтами могутніх Ґорґанів, немов причаїлося справжнісіньке диво — озеро Синевир. Окуте ялинами, воно, як перлина, скрашало смарагдовий терен і слугувало місциною для важливого ритуалу зміни дня і ночі. Двоє лебедів, чорний і білий, ніколи не зраджували місії — дарувати людям морок і світло, та завжди робили це вчасно. Завжди, але не того фатального дня, коли граційний птах вкотре струсив з білосніжного пір’я зайві краплини та стурбовано озирнувся. 

Сонце вже давно пірнуло за гори, а вечірні сутінки, ніби ті примари, оточили озеро. Лебідь почувався зле, адже ніч була для нього ворожою та норовила позбавити сил. Білобог розумів, чим могло все скінчитись, однак залишався вірним споконвічному ритуалу, і тому не припинив визирати повелителя темряви, щоб передати йому владу над добою. 

Тим часом чорний лебідь не поспішав злетіти на озеро. Він надумав недобре і чекав, коли сили його побратима зійдуть нанівець. 

— Я не можу… Не можу більше чекати. 

Вороний птах не знаходив собі місця на хмарах. 

— Мабуть, уже час... Час усунути білявого гордія від влади над світом. Чому це він білий? І хіба справедливо, що сонце належить йому? — туди-сюди нервово закрокував лебідь. — Цей Сокіл-Род наділив мене лише пітьмою, а я ж хотів усе. От би пір’ячко місцями білувате, тоді б красунчиком розтинав небеса. Хоча… І так байдуже. 

Чорнобог самозакохано озирнувся і продовжив: 

— Ніхто мені білий світ не подарує. Творець буде абсолютно проти. Й не треба. Цей галасливий день ось-ось змусить мене одуріти. Волію тиші та скоріше. 

Лебідь на хмаринці переконався, що його служники, страхітливі сутінки, уже закрокували озером та неспинно охоплюють Білобога. 

— Час зупинити сонце, а його владику заперти у в’язницю, — востаннє роззявив свій рожевий дзьоб злобитель. 

І кинувся мороком униз. 

— І де ж він? Де ж він, цей Чорнобог? 

Лебідь загріб лапами якомога далі від страхітливого берега. 

— Я вже майже нічого не бачу. Добре, хоч у змозі пливти, — нашіптував Білобог. — Кілька тисяч років темряви не бачив. Невже сталася біда і мені не судилося станцювати прощальний танець, обійняти володаря пітьми та зникнути до ранку? Ритуал — це ж так важливо. Ніч без цього буде незвичайною, люди можуть не прокинутись, спатимуть довічно… Що ж це буде? Що ж це буде? 

Птах загойдався корабликом. 

— А якщо Чорнобог і зранку не заявиться — морок запанує назавжди. Ой-ой-ой… — захитав головою Білобог. 

Аж раптом у небі заляскали крила і почувся голос: 

— Ти маєш рацію, люди спатимуть вічно. Особливо діти, котрі мені давно набридли! Реготять, біснуються і кричать на всі роти — нікуди від них не сховатися. Як тільки день, відразу галас і по всій планеті. Чую бешкетників у найтемніших закутках власного палацу. Голова болить, життя нормального немає! 

— Невже це ти? — признав мову побратима Білобог. — Де ти є? Не бачу… 

Повелитель світла марно засвердлив очима вже геть непроглядну темряву. 

— Ха-ха-ха! — знущальним реготом відреагував чорний лебідь. 

І тихенько сів на воду. 

— Твоїй владі кінець, — він сердито зашипів. — Нарешті навколо буде тиша та пануватиме тільки мій голос — усі боги мені підкоряться. Адже хто володіє добою, той розпоряджається всім. 

— У тебе нічого не вийде, — негайно заперечив Білобог. — По-перше, я боротимусь за світло. А по-друге, не вірю, що боги визнають твоє єдиновладдя. 

— Визнають, — був абсолютно переконаний чорний лебідь. — Уже завтра запрошу їх усіх до свого палацу на бенкет. А вийти з моїх хмарних володінь без дозволу неможливо. Тож поки не присягнуть життям на вірність і не скоряться як володарю доби, перебуватимуть у заручниках. 

— Цьому не бувати, — вкрай обурився Білобог. — І діти прокинуться, коли їм належить! 

Лебідь виструнчився тілом. 

— А тебе я провчу, щоб і думки такої більше в голові не тримав! 

Птах розправив крила, як і раніше, даремно вишукуючи Чорнобога. 

— От знайду, буде непереливки. Щоб знав своє місце і більше ніколи не спізнювався на ритуал зміни дня і ночі. 

Лебідь напомацки рушив озером, та далеко не відплив. Повелитель пітьми спритно схопив його дзьобом за шию і почав нещадно тріпати. 

— Відпусти! Відпусти! Що ти робиш? Хр-р-р… — захрипів Білобог. — Не можна позбавляти людей сходу сонця. Ніх-х-х-то не повинен вічно спати, так вирішив Сокіл-Род. Визнай, негіднику… 

Білий лебідь не мав сил пручатися. А коли Чорнобог почав його топити, ледь вирвався з міцної хватки. 

— Дурню, ти ж мене не вб’єш, — заляскав крилами по воді ошелешений лебідь. — Боги не вмирають! 

Про всяк випадок він погріб геть від катюги та хотів спурхнути в небо, але непідвладний морок уже позбавив сил. 

— Не вб’ю, але притопити можу, — з темряви почувся тріумфальний голос. — Усе годиться, щоб позбавити тебе могутності й безперешкодно доставити у в’язницю. Мій палац у хмарах буде останнім притулком довірливого бовдура. Сонце ніколи не зійде, діти нарешті замовкнуть. Та де там, планета навіки завмре!