Стружик Лев - Стілець або знущання над стільцем, Стружик Лев

Чи снилося у вас, що над кимось знущалися, тому що хтось знущався над стільцем? Тоді, цей твір саме для вас! Ви поринете у пригоди автора, якому наснився той час, коли усе було сіро та коли починалася нова Друга світова війна. Автор виходить на двір, і бачить сірий металевий стілець, який постійно стоїть біля його дому. Він вирішив на ньому посидіти та навіть не помітив, як він заснув і побачив те, що не бачив ніколи в своєму житті взагалі... УВАГА: Твір є вигаданою історією, і не має ніякого відношення до реальних подій. НЕ КОПІЮВАТИ МОЇ ТВОРИ!!! Дякую.

Стілець або знущання над стільцем

Літо. 2019 рік. Ранок. Було сонячно, тепло. Я вийшов на двір подихати свіжим повітрям. Біля нашого дому постійно стояла посеред двору металевий стілець, на якому іноді любив сидіти дідусь. Він був сірого, а точніше срібного кольору, іржавий. Я бачу той стілець і думаю: "Хотілося трохи посидіти, але не хочеться. Хоча я ніколи не сидів на таких стільцях, проте спробувати хоча б! Лише на крихітку, поки дідусь це не бачить."

Я підходжу до стільця і дивлюся на нього: небезпечний він був для мене на вигляд. Але це ж не міна! І не втримався я, та як присяду, так й починаю розслаблятися. Так розслабився, що не помітив, як заснув.

Мені наснився... дивний сон... І я побачив, що усе навколо мене СІРЕ! О, Боже! Скільки сірого кольору було! Увесь світ був сірого кольору! Я був такий здивований, що мені почало здаватися, що це по-реальному! Тому, почав себе питати:

— Що це? Чому тут усе сіре? Чому я бачу лише сіре? Чому так сталося? Може, мені це все сниться?... — вирішив я раптом, але не зміг до цього додуматися, бо хтось поруч недалеко від мене засміявся. Я почав хвилюватися: хто ж це міг сміятися? Не схоже на голос дідуся чи дядька! Проте я обернувся, і побачив на маленькому пагорбку біля бабусиної хатини чоловіків, які насміхалися над бідним 20-річним юнаком.

Вони сміялися, наче не бачать того, що коять. Юнак ображався і ледве не заливався гіркими сльозами. Чоловіки перестали сміятися, і один із них сказав:

— Ех, ти, дурнику! Знову знущався над стільцем? Зізнавайся!

Усі засміялися, окрім юнака.

— Це... Це те, що ви... не подумали! — відбрехувався юнак, бо не хотів, щоб над ним знущалися далі. — Я не знущався над стільцем!...

Усі знову засміялися.

— Не бреши нам, телепню! — сказав один із чоловіків, який усе це бачив та знімав на камеру. — Ми бачили, як ти насправді знущався над стільцем! Бив його, ображав, а ще стрибав по ньому! Ми усе все зняли на камеру! — і показав він відео, де юнак дійсно бив як скажений стілець,... на якому я зараз сиджу?! Пропустимо. ...Стрибав по ньому, і знущався над ним, казав погані слова.

— Ти найгірший у світі мій друг! — кричав він на стілець. — ЖАДНЮГА!!!

І чоловік призупинив відео та показав нове.

— Із-за тебе увесь світ став сірим! — сказав той, що показував відео, на якому дійсно усе стає сірим! А в кінці відео кричав дивний та скажений чоловік.

— Бачиш, що ти накоїв?! — сказав той, що показував відео. — Із-за твого знущання над стільцем, усе навколо нас стало СІРИМ!

— І той дивний чоловік, який показався у кінці відео, до сих пір із-за тебе кричить та панікує! — сказав інший чоловік. — Поглянь! — показав він пальцем на нього. Він дійсно бігав по дорозі, і кричав як навіжений.

Юнак ще сильніше образився. Чоловіки злісно на нього дивилися і один із них запитав його:

— І як ти це поясниш?

Юнак хотів далі скривати усю правду, але не витримав та й залився гіркими сльозами:

— Це я зробив... Пробачте мене!... — і заплакав.

Усі чоловіки посміялися над юнаком, а один із них, хто був головний, сказав:

— Раз ти любиш знущатися над кимось, то і ми над тобою познущаємося! Давайте, братці, познущаємося над цим ідіотом!

І усі знущалися над юнаком: били його, кидали каміння, наговорювали поганих слів, робили усе, щоб він пожалів той дурний стілець і вибачився перед ним. А юнак заливався гіркими сльозами, бо не здогадувався, що так станеться.

Я був, звісно, у шоці, що зробили з юнаком чоловіки. Я усе одно думав, що це мені сниться, і не додумався до цього, бо знову почув біля себе дивний сміх. Це був не голос дідуся, оскільки цей голос як раз і доносився з першого сараю дідуся, що був поруч мене. Тому, я встав зі стільця і підійшов до дверей, щоб заглянути туди та перевірити, хто там знаходиться.

Заглянувши усередину, я побачив капітана і його двоє піратів, які щось розмовляли про свої плани. Давайте послухаємо їхні розмови.

— Ітак, мої любі пірати! — сказав їм капітан. — Ми нарешті дісталися найголовнішої цілі, про яку ніхто не здогадувався і ніхто нам її не зруйнує: захопити і атакувати Ізюмський маяк! — він пальцем показав на намальований біля нашого двору маяк, хоча його насправді і не було у місті... Проте, як він з'явився, якщо тут взагалі немає морів?! Пропустимо. Слухаємо далі.

— І тому, я хочу, щоб ви мені допомагали як слід, а не як хочете! — сказав капітан своїм піратам. — Вам зрозуміло?

— Так, капітане! — крикнули пірати.

— Добре! Тоді, діємо за планом! — сказав капітан і почав розповідати план дій: — Ітак, наш план дій: спершу ми сховаємося за цим стільцем, над яким знущалися, — малював він схему на карті. — А потім, ми стрілятимемо на Борисовський ліс, перестрибнемо на Лісовий район, потім на Болотяний район, а вже згодом на Маяковський район, атакуємо і захопимо Ізюмський маяк! І стрілятимемо з нього такими бомбами... Такими снарядами, що ні в казці сказати, ні пером написати! — він згорнув карту, і сказав: — До роботи, мої любі пірати!

Я злякався. Я випадково йойкнув, що це почули першими пірати капітана. Вони були здивовані, коли побачили мене, і тому, сказали капітану:

— Агов, капітане! Там хтось є біля входу!

— Де?! — здивувався капітан, і обернувся. Біля входу нікого не було.

— Нікого там немає! — сказав капітан.

— Але ми бачили когось! — зізнавалися пірати.

— Справді? — недовіряв капітан, і пішов перевіряти вхідні двері. Він виглянув через них, але там нікого не було.

— Та немає тут нікого! — сказав він. — Кого ви там бачили?! Га?!

— Якогось хлопця, — зізнавався перший.

— Мабуть, десятилітнього, — зізнавався другий.

— Ха, десятилітнього... Нехай вже п'ятнадцятилітнього!... І він буде нашим піратом! Ха-ха-ха! — засміявся він, а за ними і пірати.

Я знаходився на дереві. Я спеціально туди стрибнув, щоб мене не спіймали та не вбили. Тому зітхнув:

— Ух... Минулося.

Піді мною висів на гілці 19-річний юнак, і сказав мені:

— Що, хлопче? Знову як завжди не щастить?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍