Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

Але я, обожнюючи свою кохану з голови до п’ят, знав, що виконую наказ, що втілюю в собі історію людського кохання.

Та все ж моє квітчасте почуття приреченості зазнало розплати. Я занадто довго відкладав найважливіше, і, нарешті наставши, воно тривало лише мить. Після цього я ще довгенько стогнав і намагався пестити Джуліан, але вона міцно обійняла мене, пришпиливши мої руки до ліжка.

— Я ні на що не здатен.

— Не кажи дурниць, Бредлі.

— Я застарий.

— Любий, давай поспимо.

— Я вийду на хвилинку.

Не вдягаючись, я вийшов у темний сад, де світло з вікна спальні вихоплювало тьмяний квадрат зубчастої трави й кульбаб. З моря насувався туман, повільно пропливав повз будинок і закручувався, мов цигарковий дим. Я прислýхався, але не почув гуркоту хвиль, лише потяг прогуркав і крикнув, мов сова, десь позаду мене, на рівнині.

Коли я повернувся, Джуліан уже вдягла темно-синю нічну сорочку, розстібнуту до пупка. Я задер її аж до плечей.

Округлі дівочі груди звисали, мов плоди на деревах юності. Волосся висохло й скидалося на м’який золотий пух. Очі Джуліан були величезні. Я вдягнув халат і вкляк перед коханою, не торкаючись її.

— Любий, не турбуйся.

— Я не турбуюся, — заперечив я. — Просто ні на що, в біса, не здатен.

— Усе буде гаразд.

— Джуліан, я старий.

— Дурниці. Я бачу, який ти старий.

— Ні, але… Скільки в тебе синців! Твої бідолашні ручка й ніжка…

— Мені шкода…

— Це чарівно, наче Бог торкнувся тебе й залишив багряні відмітини.

— Ходи до ліжка, Бредлі.

— Твої коліна пахнуть північним морем. Раніше хтось цілував підошви твоїх ніг?

— Ні.

— Добре. Мені шкода, що я так зганьбився.

— Бредлі, ти ж знаєш, що в цьому немає нічого ганебного. Я кохаю тебе.

— Я твій раб.

— Ми одружимося, еге ж?

— Це неможливо.

— Не лякай мене такими словами. Ти ж так не думаєш, просто кажеш автоматично. Немає нічого, що могло б нас зупинити. Подумай про інших бідолашних людей, які хочуть побратися й не можуть. Ми вільні, ми не одружені з кимось іншим, у нас немає жодного обов’язку. Гаразд, є бідолашна Прісцилла, але вона може жити з нами. Ми доглядатимемо її та зробимо щасливою. Бредлі, не відмовляйся так по-дурному від щастя. Ну, я й так знаю, що не відмовишся, не зможеш. Якби я думала, що це правда, я вже заволала б.

— Немає потреби волати.

— Гаразд, чому ж тоді ти кажеш такі незрозумілі слова, у які й сам не віриш?

— Це лише інстинкт самозахисту.

— Ти так і не відповів як слід. Ти одружишся зі мною?

— Ти справді божевільна, — сказав я, — але, як я вже казав, я твій раб. Хай би чого тобі заманулося, це стане законом мого життя.

— Тоді домовились. Ой, Боженько, я так стомилася.

Ми обоє стомилися. Коли ми вимкнули світло, вона сказала:

— І ще дещо, Бредлі. Сьогодні був найщасливіший з усіх днів мого життя.

За дві секунди я заснув. Ми прокинулися на світанку та знову обійнялися, але з тим самим результатом.

Наступного дня туман не розсіявся, а, навпаки, пощільнішав, насувався з моря якимись невтомними маршовими рухами та пропливав повз будинок із такою непохитною цілеспрямованістю, наче похмуре військо, змушене йти назустріч віддаленій битві. Ми дивилися на нього, сидячи рано-вранці поруч одне з одним на підвіконні невеличкої вітальні.

Після сніданку ми вирішили прогулятися в глиб узбережжя й пошукати крамницю. Повітря було прохолодним, і Джуліан одягнула один із моїх піджаків замість пальта, бо під час своєї купівельної гарячки не здогадалася купити пальто. Ми йшли стежкою вздовж невеличкого джерельця, порослого лікарською настурцією, а коли дісталися до будиночка стрілочника, перейшли залізничну колію, а потім горбату кладку, що віддзеркалювалася в дуже спокійній канальній воді. Сонце щойно пробилося крізь туман і скручувало його у велетенські золоті хмаристі сфери, між якими ми йшли, мов між гігантськими м’ячами, що не торкалися один одного й жодного разу не торкнулися нас. Я надзвичайно непокоївся через те, що сталося чи, точніше, не сталося вночі, але водночас божевільно радів присутності Джуліан. Щоб трішки помучити нас, я сказав:

— Ми не можемо залишатися тут вічно.

— Не розмовляй таким тоном. У ньому твій «відчай». Тільки не це.

— Ні, я лише кажу очевидне.

— Гадаю, нам варто трохи побути тут і повчитися щастя.

— Я в цьому не експерт.

— Я знаю, але навчу тебе. Я хочу тримати тебе тут, поки твоя душа не погодиться з тим, що має статися.

— Ти маєш на увазі наш шлюб?

— Так. А потім я складу іспити, і все буде…

— Припустімо, я значно старший, ніж…

— Ох, припини перейматися, Бредлі. Тобі хочеться всьому знайти якесь виправдання.

— Моє одвічне виправдання — ти. Навіть якщо твоє кохання мине, тепер у мене є виправдання.

— Це цитата?

— Моя власна.

— Гаразд, поки що моє кохання не збирається минати. І перестань набридати мені своїм віком.

— Бо вся краса квітучих днів твоїх — мого лиш серця сяючий убір, що у твоїх грудях, як твоє — в моїх; й не старший я за тебе вже з тих пір[116].

— А це цитата?

— Це до біса гнилий аргумент.

— Бредлі, ти нічого в мені не помітив?

— Гадаю, помітив одну чи дві дрібнички.

— Ти помітив, що за останні два-три дні я подорослішала?

Я помітив це.

— Так.

— Я була дитиною, і, ймовірно, ти досі вважаєш мене дитиною. Але тепер я справжня жінка.

— Ох, люба моя дівчинко, тримайся за мене, тримайся за мене, тримайся за мене, і якщо я колись спробую покинути тебе, не дозволяй мені.

Ми перетнули луку, вийшли до невеличкого села та знайшли свою крамничку, а коли пішли назад, туман геть зник. Тепер дюни й наше подвір’я видавалися величезними та блищали від сонця, а всі камінці, трохи зволожені туманом, сяяли своїми різноманітними барвами. Ми залишили наш кошик біля паркана й побігли до моря. Джуліан порадила назбирати трохи хмизу для каміна, але це виявилося непростим завданням, бо кожен шматочок дерева, який ми знаходили, був занадто гарний, щоб його спалити. Урешті нам пощастило знайти кілька гілок, якими вона погодилася пожертвувати, і я поніс їх назад крізь піщані дюни, до місця, де ми все складали, а її залишив на пляжі. Ураз удалині побачив дещо, від чого кров захолола в моїх жилах. Уздовж труської дороги від нашого бунгало на велосипеді їхав чоловік у формі.

Він приїжджав до «Патари», тут і сумнівів не могло бути. Більше тут немає куди їхати. Я тієї ж миті кинув хмиз, ліг у