Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

надто горда, щоб бути марнославною, вклонилася своєму рятівникові з люб'язною грацією. Вона була серйозною, але не сумною, і не можна було здогадатися, чим спричинений «її заклопотаний вигляд — відсутністю звісток про долю Айвенго чи кончиною її родича.

Седрик не відрізнявся особливою проникливістю, і смуток його вихованки здавався йому настільки глибоким і природним, що він визнав за потрібне пояснити його гостям, шепнувши їм на вухо: «Вона була нареченою шляхетного Ательстана». Навряд чи це повідомлення могло спонукати Уілфреда особливо сумувати з приводу кончини конінгсбуозького тана і співчувати тим, хто його оплакував. Обійшовши з гостями всі покої замку, де відбувалися похоронні урочистості, Седрик провів їх до невеликої кімнати, призначеної, за його словами, для почесних гостей, які були не так близько знайомі з покійним, а тому, можливо, не бажали проводити весь час з тими, для кого ця скорбота була надто близькою. Сказавши, що їм негайно буде доставлене все, що вони побажають, він уже зібрався піти, але Чорний Лицар утримав його за руку.

— Дозвольте нагадати, шляхетний тане, — сказав він, — що коли ми з вами востаннє розставались, ви обіцяли мені подарунок за зроблені послуги.

— Усе, що завгодно, шляхетний лицарю, — сказав Седрик, — але в таку хвилину…

— Я і про це подумав, — перервав його король, — але в мене обмаль часу. До того ж мені здається, що, коли ми опустимо в могилу шляхетного Ательстана, було б бажано поховати разом з його останками деякі забобони та несправедливі судження…

— Сер Лицар Висячого Замка, — сказав Седрик, почервонівши і у свою чергу перериваючи гостя, — я сподіваюсь, що подарунок, якого ви просите, стосується тільки вашої власної особи. У все, що стосується честі мого дому, сторонній людині не личить втручатися.

— Я і не бажаю втручатися, — сказав король м'яко, — в усякому разі, до тих пір, поки ви не визнаєте, що я маю на це певне право. Дотепер ви мене знали з ім'ям Чорного Лицаря Висячого Замка. Знайте ж, що я Річард Плантагенет.

— Річард Анжуйський! — вигукнув Седрик, відступивши назад у великому здивуванні.

— Ні, шляхетний Седрику, я Річард, король англійський. Заповітне моє бажання полягає в тім, щоб усі сини Англії жили між собою у мирі й злагоді… Що ж, поважний тане, ти і не думаєш схилити коліно перед твоїм государем?

— Перед норманською кров'ю воно ніколи не схилялось, — сказав Седрик.

— Тоді утримайся від присяги, — сказав король, — поки не переконаєшся, що я однаково протегую і норманам, і саксам. А тепер повернімося до мого прохання, — вів далі король, — і я висловлю його так само прямо й відверто, як ти відмовився визнати в мені законного короля. Отже, на підставі даного тобою слова і під загрозою обвинувачення у віроломстві і клятвопорушенні прошу, щоб ти простив доброго лицаря Уілфреда Айвенго і знову дарував йому свою батьківську любов. Погодься, що в цьому примиренні і я особисто зацікавлений, бо воно стосується щастя мого друга і має покласти край чварам серед моїх вірних підданих.

— Це Уілфред? — спитав Седрик, показуючи на сина.

— Батьку, батьку! — вигукнув Айвенго, кидаючись до його ніг. — Даруй мені твоє прощення!

— Дарую, сину мій, — сказав Седрик, піднімаючи його з підлоги. — Нащадок Херварда знає, як додержувати свого слова, навіть якщо воно дане норману. Але ти повинен носити одяг наших предків — щоб не було в моєму домі куцих плащів, строкатих шапок і пер! Якщо хочеш бути сином Седрика, то й поводься як нащадок саксонського роду. Ти, я бачу, хочеш щось сказати, — продовжував він суворо, — і я заздалегідь знаю, про що буде мова. Знай, що леді Ровена два роки ходитиме в жалобі за своїм нареченим. Усі наші саксонські предки відмовилися б від нас, якби ми здумали говорити про інший союз, ще не встигнувши опустити в могилу того, з ким вона повинна була з'єднатися. Сам.

Ательстан скинув би з себе гробові завіси і привид його став би перед нами, щоб заборонити таку тяжку образу його пам'яті.

Здавалось; ніби цими словами Седрик справді викликав примару. Тільки-но він устиг їх вимовити, як двері розчинились, і на порозі з'явився Ательстан — у довгому савані, блідий, худий, схожий на вихідця з того світу.

Його поява справила на всіх приголомшливе враження. Седрик позадкував до стіни, притулився до неї і, широко роззявивши рота, уп'явся у свого друга нерухомим поглядом. Айвенго хрестився, вимовляючи молитви по-саксонськи, латиною і на нормано-французькому наріччі. А Річард упереміж то читав молитву «Benedicite», то лаявся французькою: «Mort de ma vie!»[87].

— Ім'ям Божим заклинаю тебе, — сказав Седрик, звертаючись до того, кого він сприймав за привид свого померлого друга, — якщо ти смертний — говори! Якщо ж ти безтілесний дух — повідай, навіщо з'явився до нас і що я можу зробити для заспокоєння твоєї душі? Живий чи мертвий, шляхетний Ательстане, відкрийся Седрикові!

— Зачекай, — відповідав привид спокійно, — дай спершу перевести дух і трохи відпочити. Ти запитуєш, чи живий я? От уже дійсно ледве живий — як людина, що три дні сиділа на хлібі й воді. Так, батьку Седрику, на хлібі й воді! Клянуся небесами і всіма святими, іншої їжі в мене не було цілих три доби, і тільки з волі Божої я тут і можу розповісти про це.

— Як же так, шляхетний Ательстане, — сказав Чорний Лицар, — я сам бачив, як ви впали від руки шаленого тамплієра в Торкільстоні. Я думав, та й Вамба нам говорив, що вам розрубали череп до самих зубів.

— Ви помилилися, сер лицар, а Вамба просто збрехав, — відповів Ательстан. — Зуби в мене всі цілі, і я доведу це сьогодні за вечерею. Утім, за це не слід