Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

— Молодець! Спасибі. Та, здається, тут ще бракує підпису свідка.

— А ви мудра жінка! Справді, бракує. Одну хвилинку, зараз організуємо і свідка. — Сен-Клер відчинив двері і покликав дружину із сусідньої кімнати. — Марі! Чи не відмовите ви кузині в люб’язності подарувати їй автограф на пам’ять? Підпишіть, будь ласка, ось цей документ.

— Що це? — запитала його дружина, пробігаючи очима написане. — Боже мій! А ми, виявляється, не знали, якою насправді є наша кузина. Та я розумію, ви так переживаєте за це дівчисько, тож хочете самостійно контролювати перебіг подій у її житті… Я тільки за. Добре, що ми її спекаємося, Сен-Клере, — звернулася Марі до чоловіка і підписала документ.

— Аж тепер Топсі уся ваша — і душею, і тілом, — сказав Сен-Клер, вручаючи кузині дарчу.

— Душа Топсі була і залишиться вільною, — заперечила міс Афелія. — А тепер я зможу про неї подбати.

— Гаразд, але згідно із документом, вона належить вам, — сказав, усміхаючись, Сен-Клер і пішов читати газету.

Міс Афелія не любила проводити час у компанії Марі, тож, сказавши, що мусить сховати документ у надійне місце, і подякувавши кузеновій дружині, вона пішла до своєї кімнати, а потім приєдналася до Сен-Клера у вітальні. Декілька хвилин вона мовчки в’язала, а потім мовила:

— Огюстене, а ви вже робили якісь розпорядження на випадок своєї смерті?

— Ні, — сухо відповів Сен-Клер, не піднімаючи очей від газети.

— В такому випадку ваша поблажливість може дорого обійтися вашим рабам у майбутньому.

Сен-Клер і сам часто думав про це, але люди зазвичай не усвідомлюють того, що можуть умерти, тому й відкладав цю справу.

— Ви праві, треба буде написати заповіт, — погодився він.

— Коли?..

— Ну… Найближчими днями, — роздратовано відповів Сен-Клер.

— А якщо не встигнете?

— Кузино! До чого ці розмови? — гнівно вигукнув він, відкладаючи газету. — Чому ви так переймаєтеся моїми посмертними справами? Ви помітили у мене ознаки холери, чуми чи жовтої лихоманки?

— Іноді смерть приходить без попередження, — сказала міс Афелія.

Міс Афелія була спостережливою жінкою. Їй неодноразово доводилося бути свідком прикрих випадків двох похоронів підряд у одній родині. Старі люди розповідають, що мертві не люблять залишати землю поодинці. Вважалося, що нерідко вони незабаром забирають із собою ще когось зі своїх близьких. Найчастіше тих, кого за життя любили найбільше. Міс Афелія знала, що найдорожчою людиною для Єви був її батько, і тепер вона страшенно переживала за нього, за його душу, побоюючись, що він може раптово померти. Цього вона вголос не говорила, але й чекати совість їй не дозволяла.

Терпець Сен-Клерові увірвався. Тема, яку зачепила кузина, була для нього вкрай неприємна. Він жбурив газету на підлогу і вийшов на ґанок. «Смерть!» — сам до себе сказав він і зіперся на перила ґанку. Сен-Клер бачив срібні струмені водограю, прекрасні квіти і дерева, вазони у дворі… Усе це було свідченням його розкішного життя, але зараз він думав про смерть — поняття, сповнене загрозливої сили.

— Дивно, — сказав Сен-Клер вголос сам до себе, — і слово таке існує, і поняття відповідне, і ми часто з цим стикаємося, проте забуваємо, ігноруємо… Але ж буває так, що сьогодні людина живе, молода і сповнена надій, амбіцій, а завтра її вже немає. Назавжди. До того ж смерть рідко приходить у відповідний момент, якраз навпаки… Кузина має рацію. Треба подумати про заповіт.

То й вечір був теплий, осяяний золотом заходу сонця. Сен-Клер пройшовся ґанком і у протилежному його кінці помітив Тома, який читав Біблію, водячи пальцем по рядках і пошепки вимовляючи кожне слово.

— Томе, хочеш, я тобі почитаю? — запропонував Сен-Клер, присідаючи поряд.

— Якщо ваша ласка, господарю, — зрадів Том. — Коли ви читаєте, все одразу стає зрозуміло, — вдячно додав він.

Сен-Клер узяв у нього Біблію і почав читати з того місця, яке було обведене в рамочку.

«Коли ж прийде син Божий зі славою своєю і усі янголи Його разом із Ним, тоді сяде на престол слави Своєї. І зберуться перед ним усі народи, і відокремить він одних від інших, як пастух відокремлює овець від кіз».

Сен-Клер читав про Божий Суд над народами виразно і вдумливо. Ось що він зачитував далі:

«Тоді скаже цар і тим, хто по Його лівиці: йдіть геть від мене, ви ж бо не напоїли мене, коли я був спраглий; не прихистили мене, подорожнього; не зодягнули, коли голим я був; не провідали мене ні в лазареті, ні у темниці. Тоді запитають вони Його: Господи, коли ж ми не напоїли Тебе, коли Ти був спраглий, не приютили, Тебе, подорожнього; не зодягнули, коли нагим Ти був; не провідали Тебе ні в лазареті, ні у темниці? І тоді почують вони Його відповідь: істинно кажу вам: чого не зробили ви для одного з оцих менших, не зробили й для мене».

Цей уривок, вочевидь, справив неабияке враження на Сен-Клера, бо він прочитав його двічі, а другий раз — дуже повільно, немов обдумував кожне слово.

— Томе, — сказав він по невеликій паузі, — народи, яких засуджено так строго, жили так, як я — безтурботно. Їм було байдуже до спраглих, голодних, бідних і хворих.

Том промовчав.

Сен-Клер випростався і почав ходити ґанком туди-сюди, сумний і замислений. Він навіть не почув дзвінка, який запрошував мешканців дому на чай. Томові довелося окликнути його.

За столом Сен-Клер був неуважний і замислений. Після чаю він із дружиною та кузиною, обмінявшись кількома словами, перейшли до вітальні.

Марі вляглася на софу, затягнуту шовковим балдахіном від комарів, і дуже швидко заснула. Міс Афелія мовчки узялася до плетіння. Сен-Клер сів за фортепіано і почав грати якусь сумну мелодію з легким акомпанементом для лівої руки. Він ще не вийшов зі стану задуми, а ця мелодія, здавалося, допомагала йому спілкуватися із самим собою. Закінчивши грати, він устав, відкрив тумбочку поряд з фортепіано, і витягнув звідти пожовклий нотний зошит.

— Це ноти моєї матері, — сказав він, гортаючи сторінки. — Підійдіть-но, кузино, подивіться. Це «Реквієм» Моцарта. Вона сама вписала сюди слова.

Міс Афелія підійшла до нього.

— Вона часто співала його. Мені здається, що я зараз чую її голос, — сказав Сен-Клер і заспівав латиною «Божий гнів».

Коли господар пішов чаювати, Том залишився на ґанку і досі був там. Почувши музику з вітальні, він підійшов ближче і заслухався. Слів він, звичайно, не розумів, але та музика і чистий проникливий голос дуже йому сподобалися, особливо коли Сен-Клер заспівав «Recordare». Якби Том розумів значення цих слів, вони