Брати Капранови - Забудь-річка

ви же, наші козаченьки, верні.., верніться додо... — почувся раптом негучний спів.

Це був не Прокопенко, у того зовсім інший тон.

— А ми турка не звоюєм, тілько роздратуєм.

Своїм же білим, білим тілом орлів нагодуєм.

Своїм же білим, білим тілом орлів нагоду... — спів тривав, такий само негучний, але впевнений. –

Своїм білим тілом орлів нагодуєм.

— Що це за пісня? Вперше таку чую, — Степан озирнувся, голос лунав з кутка, де, відкинувшись до стінки, сидів сержант, що якось непомітно перейшов до співу.

— Наша, кубанська, — відповів той.

— Бачиш, сто років минуло, а нічого не змінилося, — зауважив Прокопенко.

— А шо могло ізміниться? — пісня налаштувала сержанта на філософський лад. — Люді оні всєгда люді.

Степанові знову закортіло відповісти, але він осмикнув себе, навіть не розтуливши рота. Запальний сперечальник, відмінник та жартун Ліщинський неодмінно зачепився б за цю сержантову фразу, але червоноармієць Степан Шагута віддавав перевагу внутрішнім монологам, зважуючи кожне сказане вголос слово. Він часто ловив себе на думці, що змінився настільки, що його теперішнього, мабуть, не впізнали б рідні і навіть — страшно подумати — Софія. Не з таким хлопцем вона цілувалася в парку, не такого обіймала пристрасно, не з таким ішла до шлюбу.

— Давайте вкладатися, — сказав Степан хрипко, щоб перевести розмову у звичне побутове річище.

— Точно, — підтвердив сержант. — Тоді усім відбій. — І з цими словами він вийшов з кімнати, певно, до вітру.

Хлопці почали вкладатися на підлозі, підмощуючи під голови свої мішки.

Прокопенко задув лампу.

Степан ліг навмисне незручно, щоб не заснути, поки вгомоняться товариші. Він пам’ятав попередження господині і не хотів, щоб бій застав його зненацька. Однак тіло не дало себе підманути, і щойно дозволив собі на секунду стулити повіки, як уже спав міцним чоловічим сном.

Проте сон на війні примхлива річ. Іноді спиш під канонаду, а іноді прокидаєшся від шурхоту землі в окопі.

Цього разу шурхіт лунав знадвору, там чулися притишені голоси і тупіт ніг.

Шагута підняв голову, прислухаючись.

З-під стіни пролунав голос сержанта:

— Лежати тихо.

— Що там? — поцікавився Степан пошепки.

— Нічого. Лежи, кажу.

Хлопці заворушилися на підлозі. Сержант повторив:

— Спакойна. Лєжим по мєстах.

Шагута поклав голову на свій «сидір», але руками про всяк випадок намацав ППС. Сержант не ворушився, і лише віддих багатьох чоловічих легень заповнював хату зараз.

Десь у сінях рипнули двері. Почувся голос господині, яка, певно, чекала нічних гостей. Слів було не розібрати, але говорили довгенько.

Бійці принишкли кожен на своєму місці, хоча насправді не спав ніхто окрім Пєтрова, який у цій царині вирізнявся завзятістю.

Потім пролунали кроки і двері до кімнати прочинилися. На порозі стояв чоловік у темному плащі і кашкеті, що нагадував мазепинку галицької армії. Чоловік підняв ліхтар, щоб краще освітити кімнату, і сам потрапив у його світло.

Степан кліпнув і закляк, немовби не просто спав, але реально скам’янів. І не тільки тому, що у розрізі мазепинки зблиснула кокарда у вигляді тризуба, але й тому, що обличчя під нею дуже нагадувало Степана Шагуту, того самого гімназійного приятеля із Пліхова, у хаті якого Святослав Ліщинський залишив свою родину.

Ні, цього просто не могло бути. Хоча чому? Степан міг піти у ліс, міг воювати тут, біля рідного села, і міг потрапити саме до цієї хати. Він був неголений, блідий, завітрений — але це був справжній Степан.

Степан Шагута лежав на підлозі і дивився на Степана Шагуту, а той у свою чергу уважно роззирався по кімнаті, рахуючи людей.

За мить з-за його спини виринуло ще два обличчя, таких самих блідих і зарослих.

— Сплять? — неголосно уточнив один.

— Сплять, — підтвердив Степан Шагута.

— Тоді добраніч добрим людям, — сказав той, що ззаду.

І Степан Шагута повторив:

— Добраніч.

За цими словами двері зачинилися і видіння зникло.

Степан заціпенів на підлозі, не в змозі прийти до тями. Що це було? Примара а чи неймовірний збіг обставин? І що тепер робити? Бігти слідом, розпитувати? Це неможливо, бо пристрелять, не розбираючись. А якщо вже почнеться стрілянина, зрозуміло, що під неї потраплять усі — і решта бійців, і гостинна господиня. А раптом це не Шагута? Раптом помилився, бо війна усіх міняє?

Степан лежав на підлозі, побоюючись навіть пальцем поворухнути, щоб не видати своїх емоцій. А серце калатало так, що, здавалося, хата ось-ось затруситься.

Що ж це? Що ж відбувається? Невже таке можливо?

На вулиці почулося коняче форкання, зашурхотіли колеса підводи, знову залунали голоси.

Командир відділення, як і решта бійців, лежали тихо, без руху, ніхто не озвався жодним словом, і лише Пєтров голосно сопів уві сні.

Так само тихо вони лежали, коли підвода виїхала з подвір’я, і голоси на вулиці віддалилися.

Так само тихо лежали й решту ночі, і на ранок жодним словом не згадали нічних гостей — немовби й не було їх, немовби це був лише колективний сон, навіяний розповідями політрука про кровожерливих зрадників-бандерівців, які стріляють у спину з-поза кожного тутешнього дерева.

* * *

Сказати чесно, Уляні як дитині Півдня ніколи на думку не спадало приєднатися до когорти киян, що під час зимових свят подаються до Карпат, аби отримати сумнівне задоволення від спуску із заледенілих гір на неслухняних лижвах, або ще страшніше — дошці-сноуборді. Вона бачила, звісно, сотні цих навіжених з чохлами і баулами напереваги, з шоломами і окулярами на головах, радісно збуджених дорогою туди і стомлених та обвітрених під час повернення, нерідко накульгуючих, або прикрашених гіпсами чи лангетами, з милицями, ба навіть на візках.

Однак Степан сказав:

— Як це ми не поїдемо? Треба ж хоч дитину на лижви поставити, якщо вже ти така дрімуча.

І вони поїхали.

Уляна щиро не розуміла лижв. Прив’язувати до ніг якісь дошки, та ще й такі незграбні, що заважають вільно рухатися — це було поза межами. У рідному Очакові вона й ласти під час купань ніколи не надівала, навіть у ті кілька сезонів, коли це раптом стало модним. Степан же, почувши таке пояснення, сміявся до сліз, а потім нещадно кпинив за кожної можливості. Сам він із лижвами неначе народився — справжній сибіряк. Розповідав, як першим у школі засвоїв ковзанярський хід, новинку, якою підкорив у вісімдесяті уболівальників знаменитий швед — Гунде Сван. Як завдяки цим навичкам дуже швидко став і на гірські