Мария Михайловна Романовская - Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики), Мария Михайловна Романовская

Ти знаєш, я від тебе не втекла б нікуди! Я тікала якраз до тебе…

… — І покотилась, як колобок, аж на Круглу гору! Теж мандрівниця! Головне: як лапка? Болить?

Анатолій Сергійович обережно торкнувся Ніниної забинтованої ноги.

— Через три дні, сказав лікар, я вже ходитиму. Не турбуйся.

— «Не турбуйся», легко сказати! А уяви собі, що я передумав, коли ви зникли! А рідні Алкада? Його мама зовсім посивіла. Я певен, що, звичайно, ти була ініціатором цієї справи. До речі, ось тобі від Алкада лист… Він зіпсував принаймні корзину паперу, поки написав цей, найдовший…

Ніна покинула й цукерку, яку збиралася розкусити, і швиденько розірвала конверт. Нетерпляче розгорнула аркуш і здивовано знизала плечима. Тоді, ображена, сердита, відвернулась до стінки, перебираючи руками кінчик ковдри.

— Що таке? — спитав Анатолій Сергійович. — Він тебе чим-небудь образив, Алкад? Не може бути.

— На, поглянь, що він мені прислав! — простягла Ніна Катинському листа.

Той подивився на довгий списаний з одного боку аркуш паперу і розкотисто зареготав:

— Ха-ха-ха!.. Коли я прийшов по лист, на столі лежав розпочатий — певно, п'ятдесятий аркуш. Хлопець розгубився і вихопив з корзинки, як йому здавалось, свій попередній лист. Та замість нього він, мабуть, витяг цей мій розрахунок запасного троса, який я допіру вкинув у корзину. Отака трагедія!

— Трагедія! — пробурмотіла Ніна. — Як можна бути таким дурнем, щоб не бачити паперу, який вкладаєш у конверт!

— Це ти йому запаморочила голову, вітрогонко! — сказав Катинський, розкручуючи на пальці чорний кучерик Ніниного волосся.

Ніна сховала голову під рукав його куртки і хитро сказала:

— А ти надушений… духами Ялинки. Конвалією?

— Таке вигадаєш! — зніяковів Катинський і густо почервонів.

— Ні, правда, — засміялась Ніна і зразу ж дружньо змінила розмову. — Що ж збирався мені написати Алкад?

— О, ти ж і не знаєш про таку подію: Алкад повернувся по тебе з аулу на автомашині. Шукаючи тебе, він знайшов величезне підземне озеро, про існування якого колись складалися легенди, і назвав його «Озером Ніни»!

— Не може бути! — скрикнула вражена Ніна. — Про це треба сказати Кудьярові. Ти знаєш, хто це? Це той самий інженер-гідролог, який мене знайшов. Вони ж обдивлялись річище, щоб знайти воду для гідроакумуляції, знаєш?

– І не знайшли цього підземного багатства…

— Не знайшли. Я гадаю, навряд чи й можна було знайти, коли «тарган» гнав експедицію, як на пожежу. Гасін сказав, що треба повернутись якнайшвидше. Гасін сказав, щоб не затримувались…

— Нічого не розумію. Який «тарган»?

— Ах, — засміялась Ніна. — Ти не знаєш! Це я так назвала Шиманського, помічника Гасіна, — такий гидкий! Він двічі навідував мене і все хотів, очевидно, якнайшвидше відправити мене звідси, а лікар не дозволив. Мабуть, у дорозі я йому дуже надокучила. Ще й шоколаду приносив! Уявляю, як йому було боляче, коли я їла шоколад. Він же такий скнара — пожалів нам коробки сардинок… або Івасів…

— Сардинок? Івасів? — раптом, озираючись на малу Нінину сусідку, тихо перепитав Катинський. — Яких сардинок?

Сміючись, Ніна розповіла історію з сардинками.

— А які були коробки? — знов так само тихо запитав Катинський. — Блакитна рибка на червоних хвилях, правда?

— Чому ти так думаєш? — здивувалась Ніна.

— Це, може, було на стоянці недалеко від колодязя? Далі? Там ще недалечко — кущі саксаулу, А біля колодязя стовп і на ньому напис: «Привіт мандрівникам»… Це написали, кажуть, московські комсомольці, коли вперше їхали автомашинами на Круглу гору.

— Так і є, — сказала Ніна. — Але звідки ти знаєш?.

— Ми відпочивали, очевидно, в тих місцях, де стояли й ви. І випадково, розчищаючи місце для вогнища, у піску й смітті я знайшов таку консервну коробку.

— Ні, то, мабуть, не його, — перебила Ніна. — Щоб такий скнара і загубив! А може, то він її потім розшукував? От смішно!

Ввійшла сестра і ввічливо попросила кінчати побачення, бо незабаром мав бути лікарський обхід.

Анатолій Сергійович підвівся з стільця і поцілував Ніну. Вона прошепотіла йому на вухо таємниче:

— Ти йдеш до нього? Сьогодні? Що ж ти думаєш йому сказати?

— Я ще нічого не знаю, Нінок, — відповів Катинський. — Потім тобі все розповім. Розповім багато! А ти видужуй швидше! Сумно тобі, бідненькій?

– Іди, іди! — сказала Ніна. — Про мене не турбуйся! У нас цукерки — раз, ракети — два, нарешті Кудьяр приніс книжку. Ми з Катею читатимемо і їстимемо цукерки. Правда?

І вона кивнула на свою мовчазну сусідку, що читала книгу. Широка усмішка тої доводила, що Ніна встигла і в лікарні знайти собі добрих друзів.

Катинський вийшов.

Новенький блискучий автомобіль стояв біля воріт лікарні, і шофер, вагаючись, оглянув маленьку постать Катинського.

— Ви товариш Катинський?

— Я. А що таке? — перепитав інженер.

— Товариш Гасін прислав по вас.

Знизавши плечима, Анатолій Сергійович сів у машину. Яка ввічливість!.: І як швидко дізнався Гасін про його приїзд! Цікаво, що скаже він сьогодні, що може сказати, за виразом Ніни…

Шлях зазміївся вгору. Глина, багата на алюміній, гіпс і коштовний рожевий камінь — шпінель — була тут всюди. Десь пролунав вибух — рвали динамітом надра гори. Ось промайнув головний рудник. Блиснули вікна новеньких цехів алюмінійового заводу. Далі їжився цілий ліс будов — це росло робітниче селище.