Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

В галицьких газетах - часті білі плями. Є, значить, і тут цензура!

Ніколи нема білих плям тільки на тому місці, де з дня на день, особливо одна якась газета, пише про одну високу духовну персону, про яку говориться тільки у множині третьої особи - "вони сказали, вони посміхнулись, вони перестудились, їхня світлість видужують після легкої перестуди, вже менше кашляють і зовсім не чхають..." і т.д. і т.д. І все - з великих літер... Всією істотою своєю відчуваю, що таке рабське плазування перед високим авторитетом - тільки наруга над авторитетом справді Великої Людини...

Моє любе, рідне слово! Як ти зносиш, терпиш отаку над собою наругу?!

Яке ти нелюбе й чуже стаєш, коли переказуєш такі інтимні подробиці життя й побуту їхньої світлости, коли ти вигукуєш "ура!" благословенній людині-руїні - цісареві Францеві-Йозефові, коли ти кличеш убивати, бо то - "звір - не люди"!..

Своїми радощами, що зв'язався так несподівано з зовнішнім світом, що маю, значить, змогу хоч за перегнутими в другий бік реляціями з фронтів слідкувати, як проходить війна, що чути про мир тощо, - ділюся з моїм другом Русіновим. З того й він радіє не менше за мене, але довго не може, або й не хоче, бестія, зрозуміти моєї втіхи з рідного слова. Для нього, мабуть, це дуже чуже й дуже далеке. Вчився ж він своєю мовою, ніхто йому читати мовою його матері ніколи не забороняв.

Тоді гаряче оповідаю йому про відкритий лист Володимира Винниченка до російських письменників, щоб перестали вживати в своїх писаннях ганебного, принизливого слова "хохол" і "малоросс", оповідаю про паскудну відповідь "їхнього" літератора Пипкіна; про гострий виступ проти Винниченкового підлабузнювання (мовляв, не просити, а вимагати, боротися треба!) сімох українців - студентів Томського університету, і відкриваю моєму другові вперше очі його на національну проблему в російській тюрмі народів, і ми найближчої неділі маємо з ним невичерпну тему для розмов і суперечок.

Спочатку обмінюємося парою анекдотів із цієї галузі: він оповідає, як святий Петро ходив по пеклу грішників визволяти і, запитавши в одному казані з киплячою смолою:

- А кто там сідіт? (Святий Петро, безперечно, мусів говорити тільки по-російському...), - ...почув у відповідь теж запитання:

- Ась? (що?)

І відразу відказав:

- Вилазь!

А як запитав коло другого казана й почув:

- Що?

Відповів, махнувши безнадійно рукою:

- Сіді єщо! (поки, мовляв, російською мовою не заговориш...)

Я віддячив йому досить уїдливим анекдотом на тему з побутового життя московської родини, а потім нагадав про казку Максима Горького, видруковану, в перекладі, по всіх українських періодичних виданнях саме напередодні війни. Казку про те, як російський ура-патріот із тих, що ото "разумєйте, язици, і покоряйтєся, яко с намі Бог", шукав свого власного обличчя, і як тому патріотові з усіх представників націй, що населюють Росію і що до них патріот чіплявся, набив морду, довго й солодко перед тим почухавашись, саме українець.

Перед авторитетом Русінов пасує, і незабаром я маю з мого друга людину, що вже ніде й ніколи не дозволить собі зневажливо ставитись до жодної з національностей, які заселяють, - і він пристає до цього означення, - "велику тюрму народів". Неділями я читаю журнал і газети моїм землякам, хліборобам із далекої Таврії. Вони мало звикли до літературної, з галицьким присмаком, інтелігентської мови, доводиться багато слів і фраз "прецінь", "консеквентно", "чейже" і т.д. і т.д.) їм розтлумачувати по-свойому, бо до них це рідне слово доходить туго. Та ще з отим сакраментальним "ся": "ся зажурив", "ся напудив", "ся бояв" зовсім тяжко було до них підійти. Проте, поволі й цей контингент моїх слухачів я зацікавлюю, - бачу, як дороге й потрібне, мов повітря, стає їм рідне слово, і бачу, як проте, важко розворушити цих, затурканих воєнщиною, справниками, становими та поліційними урядниками, дядюшок на якусь вільну думку.

- Не інакше, як німецькі штучки - всі оці газети... А один навіть почав дуже обережно допитувати, з якого ж то я полку армійського...

Уже липень. Саме час, коли найкраще, найзручніше і найбезпечніше тікати.

Я вже майже вговорив мого друга Русінова - з ним безпечніше - він такий, що навіть вовка, десь у Буковинських верховинах зустрівши, не побоїться - скрутить йому голіруч шию; я вже майже загітував його втікати разом.

А коли Андрій Жук з редакції "Вісника" прислав мені перші двадцять крон гонорару за видруковані в журналі мої віршики (в жодному з них не було ні "ура", ні "бий!"), мої, глибокою тугою за Рідним Краєм насичені, рядки, мої пекучі, але кволі, бо безсилі слова протесту проти війни й проти нелюдського поневіряння солдатського на фронтах і поза ними, - ці двадцять крон твердо лягають в основу нашого майбутнього дорожнього бюджету.

А втішали мене не тільки ці крони, а й те, що з номера до номера, жодного з них пропускаючи, я все далі й далі почав заганяти своїми цілими сторінками "з поезій полоненого О.Кобця" патріотичного поета січових стрільців Юру Шкрумеляка, поки він через якихось два місяці зовсім не зійшов із сторінок "Вісника" Союзу Визволення України.

Андрій Жук - це пресимпатичніша в світі людина. Уявіть собі дядюшку з Лубень, отак під сорок років, що емігрував із царської Росії ще з часів революції 1905 року й увесь оддався українській культурній роботі в Галичині, автора книжки "Кооперація в Галичині", редактора і коректора багатьох українських видань, середню на зріст людину, худеньку, з пергаментно-жовтим, аж сизим, наче хворим, обличчям у зморшках, такими добрими-добрими, лагідними очима, та з чарівною, дружньою посмішкою, що ніколи йому не сходить з уст... Усі