Аркадій Фідлер - Оріноко

на землі свої товари, яких ще не встигли продати. Арасибо, з віддалі близько ста кроків злісно напускав на них свої чари з-під черепа ягуара і заклинаннями намагався позбавити акавоїв волі. Підійшовши до індійців, я кивком голови привітався з ними і спитав співчутливо:

— Сьогодні вночі вам, мабуть, перебили сон?

Дабаро уважно глянув мені в очі:

— Справді, ми прокидалися. Вночі хтось кричав.

— І що ви подумали?

— Що це напад іспанців, яких ви чекаєте! — відповів він, не запнувшись.

— А це були індійці, а не іспанці.

— Індійці? — повторив акавой з удаваним недовір'ям і справжнім занепокоєнням.

— Індійці. Вони хотіли покрасти човни. Це ті пройдисвіти з Серіми, з якими ми живемо, як собака з котом.

Ледве помітна усмішка поворухнула його губи.

— Справді? — здивувався він. — Ви зловили їх?

— Ні.

— То звідки ж ти знаєш, що вони з Серіми?

— А хто ж би то міг бути інший, якщо не вони?

— Так, це правда, хто? — немовби замислився він, а за хвилину додав: — Послухай, Білий Ягуаре, ми третій день тут гостюємо. Час нам залишати ваше село.

— Ви вже не хочете танцювати для нас? Шкода.

— Можемо затанцювати, навіть з великою охотою, але ми хотіли б уже сьогодні опівдні відплисти.

— Відплисти? Ви ж сюди прибули пішки!

Дабаро навіть не збентежився.

— Так, ми прибули пішки, але хочемо відплисти човном за всі ці товари, які у нас залишилися. Хіба вони не варті цього?

Там було шість сокир, чотири чи п'ять ножів, кілька глиняних глечиків з отрутою кураре і трохи різних дрібничок.

— Добре, Дабаро, я запитаю старшин, чи дадуть вони човен.

Я відразу пішов до Манаурі, і ми скликали нараду. Коли я розповів вождям і деяким батькам родин про просьбу акавоїв, Мабукулі перший попросив слова:

— Я раджу припинити з ними гру в гостинність. Їх треба схопити і тримати в кайданах як заложників, а товари забрати. А якщо вони упиратимуться, повбивати їх.

— А якщо вони не впиратимуться, то що тоді зробимо з полоненими? — запитав я.

— Це грізні вороги: все одно вб'ємо їх!

— Не думаю, що я на це погоджусь! Адже вони нічого поганого нам досі не зробили.

— Але можуть нашкодити. Буде на вісім ворогів менше, — опирався Мабукулі. Більшість присутніх, зокрема воїнів, приєдналися до його думки.

Тоді заговорив Манаурі:

— Білий Ягуар хоче, щоб ми робили все, як належить племені чесних воїнів, а не як віроломні дикуни. Те, що Білий Ягуар нам досі радив, завжди виявлялося правильним. Отже, у неволю ми їх не візьмемо, а відпустимо додому. Тільки як бути з їх просьбою? Чи дати їм човен?

— Я не дав би! — вигукнув ображений Мабукулі. — Навіщо їм полегшувати майбутню боротьбу з нами?

— Ти називаєш полегшенням боротьби те, що ми одержимо добру зброю? Адже шість сокир і п'ять ножів перейдуть з їхніх рук до наших. А човнів для бою у нас вистачить.

Незважаючи на це, всі підтримували головного вождя.

— Нарешті, — говорив Манаурі, — віддамо їм нашу найгіршу ітаубу, — у нас є одна досить зогнила.

— А якщо вони її не візьмуть?

— Тоді іншої не дамо.

— Якщо наполягатимуть, — втрутився я, — дамо іншу. Адже найближчої ночі відбудеться вирішальний бій, і тоді відберемо у них ітаубу.

— Це правда! — визнали всі.

— І ще одне, — додав я, — говорить за виконання їх просьби: акавої мають намір залишити нас сьогодні опівдні. За ними таємно підуть наші розвідники, і, напевно, ми дізнаємось про цікаві речі…

Під кінець нашої розмови з другого берега озера до нас долетіли вигуки з вимогою дати човен: хтось хотів переправитись до нас. Коли човен наблизився до хатини, ми пізнали в ньому сина рибалки Катаві, що жив там, де Ітамака впадає в Оріноко. Він побачив нашу громаду і, причаливши до берега, швидко вискочив з човна і щодуху помчав до нас. По його обличчю і поведінці було видно, що він несе якусь важливу новину.

— Я до тебе, пане, — підбіг він до мене, ледве дихаючи, — до тебе…

— Та говори ж! — зацікавився Манаурі.

— До тебе, Білий Ягуаре, припливли паранакеді — англійці…

— Англійці!? Що ти говориш? Які англійці?!

— На великому паруснику.

— Такому, як наша шхуна?

— О, більшому, значно більшому!

— Говори швидше, хлопче!

І син Катаві розповів. Учора ввечері з нижньої течії Оріноко приплив двощогловий бриг і став на якорі біля гирла Ітамаки, тому що надійшов час відпливу і в річках посилилась течія. Моряки підпливли на шлюпці до берега. Разом з ними були троє варраулів із селища Каїїва як посередники. Вони відшукали Катаві і пояснили йому, що це прибуло англійське судно, а його капітан пливе до Білого Ягуара. Катаві пішов на палубу брига, щоб показати їм дорогу по Ітамаці, в той час як його син пішки добіг до Кумаки, щоб попередити нас про наближення англійців. Отже, вранці, з припливом моря, корабель повинен був вирушити, і тому кожної хвилини треба чекати його прибуття…

— І ти напевно знаєш, що вони питали саме про мене? — запитав я сина Катаві, сам собі не вірячи.

— Так, про тебе! Я не дуже зрозумів їх, але вони весь час повторювали ім'я Білого Ягуара… і ще якесь інше…

— Може, Джон Бобер?

— О, саме так! Джон Бобер.

Не було сумніву, що ці англійці знали мене і пливли до мене. Ця звістка, звичайно, дуже мене схвилювала. Я відчув занепокоєння. Якого біса вони хочуть від мене, чого шукають у цих безлюдних нетрях? Може, мені загрожує якась небезпека з їх боку?