Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

моці та витривалості. Навіть чорні панцерні напіввелетні на своїх конях рухалися впе­ред ніби через силу, з великою натугою, а всі решта напів- велетнів, ті, які йшли пішки, ніяк не могли почати йти в ногу, їм чомусь ніяк не вдавалося віднайти свої звичні ритм і крок. Здавалося, що й Ксаїдина воля - адже ними рухала саме вона - сягнула своєї межі. Кораловий паланкін чарів­ниці згорів під час пожежі у Вежі Зі Слонової Кості. Відтак з усіляких дощок від колісниць, потрощеної зброї і обвуг­лених решток Вежі для Ксаїди змайстрували новий палан­кін, який, щоправда, більше скидався на якусь жалюгідну халабуду. Решта війська, накульгуючи і волочачи ноги, ледве пленталася за паланкіном позаду. Гікріонові, Гіс- бальдові й Гідорну, які втратили своїх коней, також дово­дилося підтримувати один одного. Ніхто не промовив ані слова, і при цьому всі усвідомлювали, що їм годі навіть сподіватися хоч колись наздогнати Бастіяна.

А той і далі мчав крізь пітьму, чорний плащ несамовито лопотів за його плечима, металеві лати панцера велетенсь­кого коня скреготали від коленого руху, в той час як веле­тенські копита голосно й гулко вдаряли об землю.

- Вйо! - кричав Бастіян. - Вйо! Вйо! Вйо!

Навіть ця шалена їзда здавалася йому недостатньо швидкою.

Він заповзявся наздогнати Атрею і Фухура, і був гото­вий досягти цього за всяку ціну, навіть якщо для цього до­ведеться загнати на смерть це металеве чудовисько, зване конем.

Помсти - ось чого він жадав! У цей час він уже давно досягнув би мети, втілення найбільшого з усіх своїх ба­жань, якби Атрею не став йому на заваді. Бастіян так і не коронувався на Дитинного Царевича Фантазії. І тепер Ат­рею повинен за це заплатити. О, як же гірко він це споку­тує!

Бастіян підганяв свого металевого коня дедалі безжа­льніше, Його суглоби скрипіли і хрускотіли все голосніше, проте кінь корився волі свого вершника 1 ЯК ТІЛЬКИ МІГ, пришвидшував свій нестримний чвал.

Багато годин тривала ця дика гонитва, але нічна темря­ва чомусь ніяк не розсіювалася. Перед очима у Бастіяна знову і знов поставала охоплена пожежею і вже майже зо­тліла Вежа Зі Слонової Кості, він знову і знову переживав мить, коли Атрею приставив йому до грудей вістря меча, аж доки в його голові - вперше! - не зринуло раптом запи­тання: а чому, власне, Атрею завагався? Чому після всього, що сталося, він так і не зміг поранити його, щоби силою відібрати Аурин? І тут Бастіянові раптом пригадалася ра­на, що він завдав її Атрею, і мить, коли той заточився і по­чав падати вниз із фортечної стіни.

Бастіян вклав Сіканду до заіржавілих піхов. Тільки за­раз він помітив, що розмахував мечем аж до останньої хви­лини.

Зайшлося на світанок, тож поступово Бастіянові наре­шті вдалося розгледіти, де він перебуває. Залізний кінь мчав тепер якимсь пустищем. Темні обриси високих кущів ялівцю виглядали ніби застиглі гуртки ченців у каптурах або ж чаклунів у гостроверхих капелюхах. Поміж кущами то тут, то там лежали безладно розкидані уламки скель.

А тоді зненацька сталося щось цілком несподіване. На повному скаку, в розпалі отого несамовитого чвалу, мета­левий кінь під Бастіяном раптом узяв і розлетівся на шмат­ки.

Удар був такий сильний, що Бастіян довго лежав при­голомшений. Прийшовши нарешті трохи до тями і потира­ючи забиті місця, він помітив, що сидить поміж кущів ялі­вцю.

Отож хлопець трохи поповз - і вибрався з гущавини. Довкола нього, розкидані на величезній відстані, наче чор­на яєчна шкаралупа, лежали рештки коня. Здавалося, що ні з того ні з сього тут вибухнув кінний пам’ятник.

Бастіян підвівся, накинув на плечі свій чорний плащ і навмання пішов уперед, назустріч світанковому виднок­раю.

А в заростях ялівцю залишилася лежати загублена ним блискуча штукенція - пояс Ґеммаль. Бастіян не зауважив цієї своєї втрати, та й пізніше ніколи про цей пояс не згаду­вав. Іллюан даремно рятував його з полум’я.

Через кілька днів Ґеммаль знайшла якась сорока, і хоч вона не мала ані найменшого поняття про те, що то за річ, усе ж віднесла його до гнізда, і тут почалася вже зовсім ін­ша історія, але її краще розповісти якось іншим разом.

Десь коло полудня Бастіян набрів на високий земляний вал, який пролягав по краю пустища, і легко вибрався на нього. За валом розкинулася широка улоговинка, яка вит­ворювала щось на кшталт неглибокого кратера. У цій уло­говині лежало якесь місто, принаймні на це вказувала ве­лика кількість різноманітних будівель, але, якщо так, то це було найчудернацькіше місто, яке Бастіянові коли-небудь доводилося бачити. Здавалося, всі споруди розташовані там упереміш, без плану і без ладу, так, ніби хтось просто виси­пав із велетенського мішка дитячі кльоцки* (* Є здогад, що так Прохасько обізвав кубики, які були в російському перекладі, але не згадувалися в оригіналі). Не було там ані вулиць, ані площ, ані хоч якоїсь системи в розміщенні будівель.

Та й самі будівлі виглядали геть безглуздо: вхідні двері були на даху, сходи вели нізвідки в нікуди, або ж ними мо­жна було ходити тільки догори ногами, або ж закінчували­ся вони занадто високо над землею. Башточки стояли пере- хняблені або гнулися дугою, балкони вертикально звисали зі стін, а на місці дверей красувалися вікна. Були там і не­завершені аркові мости - так, ніби будівничий просто посе­ред роботи забув їх добудувати. Були вежі, викривлені, як банани, поставлені на верхівку піраміди. Одне слово, це місто справляло враження цілковитого безуму.

А тоді Бастіян побачив і його мешканців. То були чоло­віки, жінки і діти. На вигляд вони були як звичайні люди, однак їхній одяг виглядав так, наче всі вони одночасно з’їхали з глузду і вже не розрізняють предметів одягу від речей іншого призначення. На головах вони носили лампо­ві абажури, відерця з-під піску, тарілки, з яких їдять юш­ку* (* Простіше було написати просто «супники» чи «супниці»), кошики для паперу, якісь мішечки чи коробочки. На тілі в них були обруси, килими, рушники, декотрі загорта­лися у великі клапті срібного паперу; траплялися навіть диваки, одягнені в бочки та ящики. Багато хто з них возив туди-сюди тачки і візки, на які було позвалювано купи різ­ного мотлоху, а саме: розбиті лампи, подерті матраци, по­ламане начиння, побиті слоїки, якесь дрантя незрозумілого походження і всілякий інший непотріб. Декотрі з диваків носили все це на спині, пов’язавши у величезні клунки.

Що далі заглиблювався Бастіян у місто, то щільнішою ставала юрба. Втім, здавалося, ніхто до пуття не знає, куди йому йти. Бастіян не один раз бачив, як