Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

Європі. Найгірше ж загрожені Польща й Україна. Та, на жаль, вони цього не розуміли й не розуміють. Польща, як вам відомо, розкололася надвоє. Ті, що передбачують небезпеку з боку Москви, тримають з королем Станіславом і з Карлом, інші, засліплені давніми порахунками зі шведами і піддурені царем та Августом, стають сліпим оружжям у їхніх руках і самі собі яму копають. Бо хто таке Август? Ставленик царя, чужинець, котрий Польщу кождої хвилини продасть, як йому добре заплатять за неї. Зрадник Паткуль намовив його до нападу на Інфлянти вкупі з царем Петром і до поділу Балтійського побережжя на випадок побіди. Але Август не від того, щоб і Польщу поділити.

— Невже ж? — аж скрикнув Апостол.

— Можливе це? — ї собі спитав Ґалаґан.

— Король своє королівство продати хоче?

— Я вам не розказую казок і дивуюся тільки, що ви цього не чули. Невже ж Август не поспішив перший з привітанням електора Фридерика, коли цей року 1701-го оголосив себе королем прусським, хоч це була узурпація титулу польської провінції? Мало того. По погромі під Ригою він підсилав до короля Карла свою коханку, славну графиню Аврору Кенігсмарк, предкладаючи йому мир за ціну поділу Польщі.

— Це ж нікчемність! — крикнув Апостол.

— Це найподліша зрада і ошука! — вигукував Ґалаґан. По гетьмановім обличчю перебіг гіркий усміх, котрого старшини боялися гірш найгострішого слова. Така усмішка соромом палила.

— А як же ви назвали би мене, коли б я так тепер післав котрого з вас до царя та попросив у його вибачення і миру за ціну розбору України між царя Петра і короля Августа?

Гробова мовчанка була відповіддю на це питання.

І гетьман теж мовчав хвилину. А тоді:

— Літом року 1704-го, коли скинено Августа, а королем вибрано Станіслава Лещинського, Август посилав до Фридерика того самого Паткуля, про якого я вже казав, і знову предкладав йому поділ Польщі між Москву, Пруси, Данію і Саксонію. Значиться, хай вона пропадає, щоб тільки якась частина досталася йому як електрові саському.

— Подлість!

— Нікчемність! — озвалися ті самі голоси, а гетьман спитав таким же голосом, як і передше:

— Як же ви гадаєте, панове? Добре я себе почував би в такому товаристві? І чи можна покладатися на таких союзників?

— Ніяк.

— Нам не по дорозі з ними!

— Не підеш на совіт нечестивих!

Гетьман дав знак — утихли.

— Так само, як Польща, — продовжав свою промову, — розкололася і наша Україна. Не хочу з могил викликувати кривавих тіней. Але пригадайте собі, що робив Василь Леонтійович... Я боронив його, доки міг, аж коли він своїми затіями став загрожувати не лиш мені, але й Україні, сталося те, що статися мусіло. Не міг же я дозволити, щоб із-за його і Любові Федорівної амбіцій пропала Україна. Хотів я і хочу, щоб Україна осталася з'єдиненою і вольною. Ось чому-то я і порвав з Петром та з Августом, а перейшов до Карла й Станіслава. Вважаю їх певнішими й не такими небезпечними для нас, як тамті. Це мені наказував мій розум, котрого я в нікого позичати не потребую, і моя совість, котрої я за ніякі маєтки в світі не проміняю. Це совість будівничого, який двадцять літ будував храм волі і тепер його власними своїми руками бурити не бажає. І знайте, що не збурить, хоч би йому за це Бог вість-що обіцяли! Бог вість-якими карами грозили.

— Честь тобі за це! — залунало кругом.

— Слава гетьманові Мазепі!

— Слава! Слава! — їв салі знов знявся такий шум, ніби тут до збруї хапалися.

Довгу хвилину відпочивав гетьман, поки не заспокоїлося настільки, щоби він міг продовжати свою промову.

— А тепер подивімся, які я мав підстави, щоб піти з королем Карлом проти царя, бо сказав же я, що ніколи не починаю діла, не розваживши вперед усього як слід. Московсько-сасько-датський альянс, починаючи війну з Карлом XII, вважав його молодцем палким, котрий шукає лицарських пригод, північним Дон Кіхотом або прямо напів-збожеволілим дегенератом. Але з тих вісток, які до мене дійшли, я його іншим побачив. Його промова в шведськім сенаті, його незвичайна рішучість, скорість, з якою він виконував свої воєнні плани, справність його армії і доцільність дипломатії заповідали нову історичну зорю, що раз на сто літ своїм сяєвом ясним озарює політичний небосклін. Він від предків своїх перебирав, що добре, а відкидав їхні похибки. Його блискучі побіди вказували на великого вожда, а те, що не заключував миру з побідженими, добре свідчило про його політичний розум. За союзника вибрав я собі таким чином не авантюриста, а великого чоловіка, з яким і впасти не сором.

— Як падати, так з великого коня.

— Як пропадать, так не за будь-що, — притакували кругом.

Гетьман продовжав:

— І тому-то я тільки ждав тієї нагоди, шоб нав'язати зв'язки з королем Карлом. Як це важко було, зрозуміють ті, що колись по нас прийдуть. Вони й осудять мене... Біда зменшує провину. Я був у великій не біді, але скруті. Сучасним годі те зрозуміти. Будучність зрозуміє і подякує мені, навіть тоді, коли б мій задум не вдався. І пшеницю сіємо восени, а вона щолиш літом колоситься, пролежавши цілу зиму під снігом. Я не зраджував царя. Він мене хотів вивести в поле, а я лиш не давався, дякуючи розумові, котрий мені Бог дав, і досвідові, котрий я собі важкою працею добув. І короля Карла я теж на манівці не зводив. Від самого початку війни готувався я до того, що тепер зробив. У Батурині зібрав я мало що не сорок гармат, значиться, тільки, скільки їх шведи мають, а муніції, провіанту й фуражу куди більше від них. Про гроші й не кажу. Їх було в мене більше, ніж у шведів та в москалів укупі. Війська ж мав я тисяч 50 і кілька, стільки, що Карло, й не дуже-то менше, ніж цар.

І коли б Карло не загаявся був у Саксонії, коли б він ще тогідь дав мені нагоду пристати до нього, я підняв би був на Україні такий зрив, як колись за Богдана Хмельницького вчинився, бо хто каже, що народ проти мене, цей