Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

разом він так розпалився, що скинув на плечі дев'яностоп'ятифунтовий лантух з бобами. Але пройшовши сотню кроків, відчув, що от-от зомліє. Кіт сів і витер піт з обличчя.

— Короткі переходи й короткі перепочинки, — ледь вимовив сам до себе Кіт. — Ось у чому річ.

Іноді він сідав перепочити, не пройшовши й ста кроків, і щораз насилу спинався на ноги, а лантух дедалі важчав та й важчав. Він захекався, його заливав піт. Десь за чверть милі він зідрав з себе вовняну сорочку й почепив на дерево. Трохи далі закинув геть капелюха. Через силу подолавши півмилі, Кіт уже подумав, що йому капець. Ніколи в житті не почувався він так немічно. Знеможений, він сидів на землі, і раптом його погляд спинився на великому револьвері й важкому патронташі.

— Зайві десять фунтів, — посміхнувся Кіт і відстебнув зброю.

Він навіть не завдав собі клопоту повісити її на дерево, а злісно жбурнув у чагарник. І коли повільний потік носіїв пропливав повз нього, Кіт завважив, що й інші чечаки викидають свою зброю.

Його короткі переходи все меншали. Часом він не міг проволіктися й ста кроків, як удари серця й дрижаки в колінах примушували його знов перепочивати. І перепочинки ті всё довшали. Та уява його була невтомна. Попереду ще двадцять вісім миль, тобто двадцять вісім днів, та й пройдено тільки найлегшу частину дороги.

— Почекайте, — казали йому, — дістанемось до Чілкуту, то ще й рачки будемо видиратись.

— Який там Чілкут, — відповідав Кіт. — Це не про мене. Задовго до нього я набезвік спочину десь під мохом.

Він ослизнувся й утримався на ногах тільки одчайдушним зусиллям. Всередині в нього наче щось відірвалося.

— Якщо я впаду з оцією ношею, тут мені й каюк, — сказав Кіт своєму випадковому супутникові.

, — Це ще нічого, — відмовив той. — От скоро доберемося до Каньйону. Там доведеться переходити через бурхливий потік по сосновій колоді футів з шістдесят завдовжки. Ні мотузків тобі, анічогісіпько. А вода вирує, деревина під ногами вгинається. Як упадеш, то й потонеш, бо від оцих шлейок не звільнитися.

— Та мені однаково, — мовив Кіт, відчуваючи, що каже мало не правду.

— Там щодня тонуть по троє-четверо, — провадив своєї сусіда. — Я допоміг якось витягти одного німця. Мав при собі чотири тисячі самими банкнотами.

— Нічогенько, — промовив Кіт, ледве зводячись, щоб іти далі.

Кітове безсилля виглядало на звичайну мандрівничу трагедію. А сам собі він скидався на Сіндбада-мореплавця, якому у в'яз на шию дідок. Так оце та «забава, гідна справжнього чоловіка»? Проти неї навіть служба в О’Гари була ніщо. Знову й знову його спокушала думка закинути лантуха з бобами в кущі, скрастися поза табором до берега, сісти на пароплав і повернутись до цивілізації.

Але Кіт не здався. Десь у ньому ще жеврів предківський гарт, і він казав собі безперестанку: те, що роблять інші, може робити й він. Це стало в Кіта якимсь маячливим приспівом, що його він мимрив кожному, хто повз нього проходив. На відпочинках він заздрісно стежив за індіянами з міцними, як у мулів, ногами, що спокійно собі ступали, несучи вдвічі важчі клунки. Здавалося, вони ніколи й не спочивали, а все йшли та йшли з таким спокоєм і певністю, аж йому моторошно ставало.

Він сидів на землі й уголос лаявся (йдучи він не мав на це сили), ледь утримуючись від спокуси втекти назад до Сан-Франціско. Миля вже була наприкінці, коли Кіт від лайки перейшов до плачу. То були сльози знесилля і злості до себе. Жодна людина на світі, мабуть, не зазнавала такої поразки. Побачивши, нарешті, пристанок, він розпачливо напружив останню снагу, доплентався туди й упав долілиць із бобами на спині. Перехід однак не вбив його, — Кіт тільки пролежав нерухомо з чверть години, доки зібрався на силі, щоб звільнитися від шлейок. Тоді бідолаху занудило, і в такому стані застав його Роббі, що зазнавав тих самих мук. І, як це не дивно, слабість Роббі надала Кітові бадьорості.

— Що роблять інші, можемо й ми… — сказав йому Кіт, хоч у душі й не був цього певний.

IV

«Мені двадцять сім років, і я справжній чоловік», — раз у раз подумки запевняв себе Кіт. Це було неабияк потрібно йому, бо хоч він і приладнався щодня переносити по вісімсот фунтів, але на кінець тижня втратив п'ятнадцять фунтів власної ваги. Він геть змарнів, лице йому запало, де й поділася гнучкість його тіла й розуму. Тепер Кіт не йшов, а через силу чалапав. Навіть коли повертався впорожні, ноги його підтиналися.

Кіт Беллю перетворився на в'ючака. Він до того знемігся, що засинав над їжею, і сон його був важкий та міцний, як у тварини, опріч хіба тих випадків, коли він прокидався від корчів у ногах. Кожна клітинка тіла нила. Ноги вкрилися болючими пухирями, але й це було пусте проти пекучих ран на ступнях, коли він брів зо дві милі через Дайську низовину, покриту рінню. Ці дві милі були йому за цілих тридцять вісім. Кіт умивався лише раз на день, а своїх поламаних, з болючими задирками нігтів, і зовсім не чистив. Плечі й груди він натер твердими шлейками, і саме тоді мимоволі згадав про биндюжних коней, і чи не вперше збагнув їхні муки.

Та найбільше спочатку він потерпав від харчу. Тяжка праця виснажувала його, а підсилитись не було як — Кітів шлунок не звик перероблювати такими великими пайками грудинку та важкотравні боби. Тож хоч не хоч настав денний голод, що доймав Кіта аж до живого. Але потім прийшов день радощів, і він зміг їсти все, що було, наче пожадлива звірина, а по-вовчому голодні його очі назирали, чим би ще підживитись.

Коли мандрівці перетягли вантаж через Каньйон, довелося змінити свої плани. До них дійшла чутка, що біля Ліндермену позрубувано останні дерева, придатні на човни. Брати Гел і Роберт, з пилками, укривалами й харчем подалися шукати лісу, полишивши решту багажу на Кіта й дядька. Віднині Джон Беллю та Кіт разом куховарили, обидва несли свої пожитки пліч-о-пліч. А час минав, і на вершинах падав перший сніг. Застряти по цей бік перевалу на зиму означало затримку майже на цілий рік. Отож дядько скинув на свою залізну спину стофунтовий клунок. Небіж, затявшися, зціпив зуби й узяв і собі таку саму вагу. Було страх як важко, але Кіт уже трохи звик, та й тіло, втративши разом з жиром і млявість, поволі робилося пружне і м'язисте. До того