Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

— І я так гадаю, — погодився з ним Ганс.

Вони бачили Бека, коли він простував з табору, але не бачили його страшного перетворення, як тільки він забігав у лісові хащі. Там Бек уже не йшов спокійно: ставши враз диким, він тихо, по-котячому скрадався вперед, і никав, як тінь, під тінню дерев. Він використовував кожний захисток, плазував на животі, як гадюка і, як гадюка, кидався на здобич. Він витягав куріпку просто з гнізда, загризав кроля раніше, ніж той прокидався, шматував у повітрі бурундука, що не встиг скочити на дерево. Риба не встигала втекти від нього в річці, і бобри, що лагодили свої греблі, не могли від нього врятуватись. Але він убивав тільки для того, щоб їсти, і найбільше любив їсти лише те, що сам убивав. У нього бували й свої примхи на вловах. Бек любив, приміром, підкрастись до білки і, вже мало не вхопивши, дати їй змогу, переляканій на смерть, кинутись на дерево.

Настала осінь. З'явилося чимало лосів, що спускались на зиму в долини, де не так холодно. Бек уже раз вловив лосеня, що відстало було від стада, але йому хотілось більшого звіра, і він якось натрапив на нього в горах біля верхоріччя. Стадо з двадцяти, може, лосів переходило з краю струмків та лісів. На чолі їх був великий самець на шість футів зростом. Страшнішого супротивника Бек не міг і бажати собі. Лось похитував своїми гіллястими рогами, що мали завширшки від вершка правого до лівого цілих сім футів. Побачивши Бека, очі його сердито запалали і з горла вихопився скажений рев. У боку йому стриміла опірена стріла, і через це він був такий страшенно лютий.

Керуючись інстинктом, що перейшов до нього від далеких пращурів, Бек намагався відбити лося від решти стада. Завдання було нелегке. Він гавкав і кружляв навкруг лося на безпечній відстані від його рогів і страшних копит, що одним ударом могли б вибити з нього життя. Не маючи змоги здихатися цих грізних іклів і втекти, старий лось зовсім оскаженів і став кидатися на Бека. Пес спритно відтручувався і, вдаючи, що не може втекти, занаджував його далі. Але коли старий лось відходив від свого стада, два-три молодих самці нападали на Бека й допомагали своєму пораненому вожаєві вернутися назад.

6 в хижаків особлива терплячість — уперта, невтомна, настирлива, як саме життя, терплячість павука, що нерухомо сидить у своїй павутині; гадюки, що згортається кільцями, або пантери, що чаїться, засівши на здобич, — і так на довгі години. Без цієї терплячості не обходиться жодна жива істота, коли полюс на живу здобич. Вона була й у Бека, коли він забігав збоку й затримував стадо, дратував молодих самців, надокучав самицям з лосятами і доводив до сказу старого пораненого вожая. Так тяглося півдня. Бек ніби подвоювався й потроювався, нападаючи на лосів з усіх сторін, тримаючи все стадо під загрозою, відбиваючи від нього свою жертву, тільки-но вона встигала приєднатись до стада, уриваючи терпець тваринам, на яких він полював, бо в них такого терпцю завжди менше, ніж у переслідників.

Надвечір, коли сонце хилилося до північного заходу (осінні ночі вже настали й тяглися тепер по шість годин), молоді самці чимраз менш охоче ставали до похмочі своєму вожаєві. Насувалася зима й гнала їх з гір на долини, а тут вони не могли ніяк спекатись цього невтомного створіння, що затримувало їм перехід. До того ж воно загрожувало не їм, молодим самцям, і не цілому стадові, а тільки одному старому лосеві, а це вже, звісно, не так важливо, як життя їх усіх, і кінець кінцем вони ладні були дати це відкупне.

У присмерку старий лось стояв, нахиливши голову, й дивився, як його товариші — самиці, що він їх любив, лосята, що він їм був батьком, молоді самці, що їх він досі водив, — покпнули його й швидко йшли все далі й далі, і густий морок обкутував і ховав їх. Він не міг іти з ними, бо перед носом йому стрибало ікласте страховище й це пускало його. Лось важив більше як півтонни, він прожив довге, суворе життя, повне небезпеки й боротьби, — і ось тепер смерть стояла перед ним, смерть від зубів створіння, голова якого не сягає йому навіть до вузлуватих колін.

З цього моменту Бек ані вночі, ані вдень не облишав своєї жертви й не давав їй і хвилини просвітку. Він не дозволяв їй заспокоїти голод яким листком з дерева чи молодим паростком з берези або з верби, не дозволяв задовольнити пекучу спрагу із струмків, що траплялись їм дорогою. Часом лось у розпачі гнався без перепочинку на далекі відстані. Бек не заважав йому. Його тішила ця нова гра, і він мчав величезними скоками услід за ним. Коли лось спинявся, він лягав поблизу; але шалено кидався на нього, тільки-но він замірявся пощипати трави чи напитись води.

Щораз нижче хилилась голова, увінчана гіллястими рогами, і щораз важче ступали знесилені ноги. Лось дедалі частіше приставав і стояв довго, похнюпивши морду і попустивши додолу вуха. Бек за цей час устигав напитися й спочинути. Він лежав, важко дихав, висунувши червоного язика, і не спускав пильного ока з своєї жертви, а навкруги, здавалося йому, заходили великі зміни — немовби за лосями йшли якісь інші живі істоти. І ліс, і струмки, і повітря — усе неначе тріпотіло від їх присутності. Він не чув нічого, не бачив нічого, але його внутрішнє загострене чуття казало йому, що все змінилось, що по землі никають якісь дивні й незнані створіння. Він поклав собі як слід довідатись про все, тільки лиш упорається із своїм ділом.

Надвечір четвертого дня він таки доконав старого лося. День і ніч він не відступав від забитого: їв, спав, блукав навколо. Потім, спочинувши й набравшися сил, він згадав про Джона Торнтона. Довгі години біг він до табору легкими, сягнистими стрибками, не плутаючись і не збиваючись із дороги, і то з такою певністю й несхибністю, що міг засоромити людину з її компасом.

Але, чим далі він біг, то певніше відчував щось нове, тривожне. Довкола було нове життя, не подібне до того, що влітку. Про це говорило йому вже не тільки його гостре чуття — про це кричали пташки, скреготіли білки, шепотів вітер. Бек раз у раз спинявся й глибоко вдихав свіже вранішнє повітря. Воно несло з собою звістку, що невпинно гнала