Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий кит

собі, як безневинна на вигляд рушниця ховає в собі убивчий порох, кулю і сам постріл; так само і оманлива непорушність гарпунного ліня, що безмовно в'ється навколо гребців, поки його не приведуть у рух, — ця непорушність ховає в собі більшу загрозу, ніж сама небезпека. Що тут скажеш? Усі люди, які живуть на землі, оповиті гарпунним лінем. Кожен народжується із зашморгом на шиї; та людина може осягнути німотну, таємну, одвічну небезпеку життя лише тоді, коли почне стрімко затягатися зашморг смерті. І якщо ти філософ, то навіть у своєму вельботі відчуватимеш не більше страху, ніж у кріслі перед каміном, де коло тебе лежить кочерга, а не гарпун.

Розділ 61

Стабб убиває кита

Якщо для Старбака поява спрута віщувала лихо, то для Квіквега вона означала зовсім інше.

— Коли твій бачити спрут, — мовив дикун, заточуючи свій гарпун на носі високо підвішеного вельбота, — твій скоро бачити кашалот.

Наступний день був таким тихим і задушливим, що екіпаж «Пекводу», не маючи ніяких важливих занять, насилу долав дрімоту, до якої хилить пустельне море. Той район Індійського океану, де ми пропливали, китобій не міг би назвати «живою місциною»; тут набагато рідше можна побачити дельфінів, летючих риб та інших веселих мешканців моря, ніж, наприклад, поблизу Ла-Плати чи побіля берегів Перу.

Настала моя черга стояти на топі фок-щогли, і, прихилившись спиною до обвислих брам-вантів, я ліниво погойдувався у височіні. Через це колисання будь-хто втратив би рішучість; і, забувши у напівсні про довколишній світ, моя душа покинула тіло, а воно так само розгойдувалося, наче маятник, який ще довго коливається навіть тоді, коли на нього вже не діє сила, що зрушила його з місця.

Та перш ніж цілком поринути в забуття, я встиг помітити, що чатові на гроті і на бізані вже сплять. І тепер ми троє в заціпенінні повисли на линвах, а внизу в лад з нашим погойдуванням, раз по раз засинаючи, кивав головою стерновий. І хвилі теж кивали своїми гребінцями, і через сонний простір океану Захід кивав Сходу, а згори кивало сонце.

І раптом наче бульбашки закипіли перед моїми заплющеними очима; мої руки, мов лещата, стиснули трос; якийсь невидимий благодійник врятував мене від загибелі; я здригнувся і прийшов до тями. І що ж я побачив! З підвітряного боку, не далі ніж за сорок сажнів від «Пекводу», плив величезний кашалот, наче перекинутий догори дном корпус фрегата; його широка лискуча спина ефіопського відтінку блищала на сонці, мов дзеркало. Ліниво хлюпаючись в океані, наче у велетенських ночвах, і безтурботно пихкаючи своїм фонтаном, він нагадував огрядного бюргера, що курить люльку після обіду. Проте ця люлька, бідолашний кит, була для тебе останньою. Наче за порухом чарівної палички, прокинувся сплячий корабель з усім своїм сплячим екіпажем, і два десятки голосів одночасно з чатовими злилися у звичному заклику, поки велетенська риба повільно й розмірено випускала до неба іскристі стовпи морської води.

— Наготувати вельботи! Привести до вітру! — вигукнув Ахаб і, скоряючись власному наказу, рвучко повернув стерно, не чекаючи, поки стерновий перехопить руків'я.

Мабуть, раптовий крик на кораблі сполохав кита; і перш ніж ми встигли спустити вельботи, він велично повернувся і поплив геть, проте з таким незворушно-спокійним виглядом, що навіть не збурив води позаду себе; і Ахаб, сподіваючись, що він, можливо, нас таки не помітив, наказав розмовляти на човнах пошепки і веслувати малими гребками. І ми, сівши на борти вельботів, наче індіанці з Онтаріо, мовчки і швидко рушили вперед малими гребками, бо через штиль не могли використати безшумні вітрила. Ми помчали до здобичі; але страховисько раптом змахнуло своїм могутнім хвостом, вистромивши його футів на сорок з води, і пішло углиб, наче поглинута безоднею вежа.

— Хвіст показав! — вигукнув хтось, і наступної миті Стабб витяг сірника і почав розкурювати свою люльку, бо можна було трохи перепочити. Коли минув звичайний час пірнання, кит виринув на поверхню просто перед вельботом курця, і оскільки інші човни лишалися далеко позаду, Стабб міг сподіватися, що почесне звання переможця цього разу належатиме йому. Було зрозуміло, що кит побачив переслідувачів; тому мовчання та інші перестороги тепер були ні до чого. Матроси з шумом почали веслувати. А Стабб, так само пихкаючи люлькою, заохочував і підганяв свою команду.

Так, тепер з диво-рибою сталася велика зміна! Наструнчившись від почуття небезпеки, вона стрімголов рушила вперед; і голову її було видно з пінної хмари.[249]

— Руште його, руште, хлопці! Тільки не спішіть, часу вдосталь — просто руште його до біса, от і по всьому! — кричав Стабб, видихаючи дим. — Ану, Тештіго, рвони до нього дужче. Руште його, хлопці, тільки спокійненько, тихенько, отак, тишком-нишком; руште його до пекла, до дідька, щоб мерці з могил повискакували, та й годі. Руште його!

— У-хуу! Уа-хі-і-і! — пронизливо закричав у відповідь індіанець з Гейхеда, кидаючи в небо давній бойовий заклик; і всі веслярі в човні заточилися назад — з такою силою він черкнув по воді веслом.

На його несамовитий крик відгукнулися інші дикі голоси:

— Кі-і-хі-і-і! — кричав Деггу, посуваючись то вперед, то назад у себе на банці, наче оскаженілий тигр у клітці.

— Ка-ла-а! Ку-лу-у! — завивав Квіквег, плямкаючи губами, наче над гігантським біфштексом. Так веслами і криками човни розтинали морський простір. А Стабб, так само тримаючись попереду всіх, підбадьорював свою команду і пихкав люлькою. Матроси працювали як навіжені, поки нарешті не пролунав довгоочікуваний наказ: «Вставай, Тештіго! Лупони його!» — і полетів гарпун. «Табань!» Гребці чимдуж запрацювали веслами. І тієї ж миті по їхніх зап'ястях зі свистом сковзнуло щось гаряче — це був магічний лінь. За мить до того Стабб устиг ще зо два рази закинути його за лагрет, і тепер через неймовірну швидкість, із якою розвивався лінь, над лагретом курився синюватий дим, зливаючись із димом від його люльки. Лінь обвивався навколо лагрета; та перед цим він, обпікаючи, пробігав між долонями Стабба, із яких зісковзнули рукавиці — квадратні шматки стьобаного полотна, призначені на такий випадок. Це було все одно, що тримати в руках лезо двосічного меча, за який люто шарпає ворог, намагаючись видерти його в тебе.

— Намочи лінь! Намочи лінь! — гукнув Стабб весляреві, що сидів біля діжки, і той, скинувши з голови шапку, хутко набрав у неї води[250]. Лінь ще кілька разів обмотали навколо лагрета і закріпили. Тепер вельбот летів у клубах піни, мов акула, а Стабб і Тештіго помінялися місцями — Тештіго став на кормі, а Стабб на носі,