Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

одне: аби швидше, поки він ще не вмер, напали фашисти, щоб можна було вистріляти по них усі патрони, викидати всі гранати, лишивши для себе тільки останню…

Одного дня Андрійко виявив, що в нього вже немає жодного сухаря. Лишилося тільки трохи води, яку він беріг особливо ретельно. Хлопець був приголомшений цим відкриттям, хоч і раніше знав, що рано чи пізно, а це повинно статися. Очманіло дивився перед себе невидющими очима і не рухався, впершись руками в землю.

Коли б він заплющив очі, то можна було б подумати, що це не жива людина, а мрець, мумія, витягнута з стародавньої могили під час розкопок. Тіло його зовсім висохло, орбіти очей провалилися і почорніли, обличчя зморщилося, і тільки, коли він розкривав рота, в червоних, запалених і пухлих яснах біліли живі зуби, які здавалися проти маленького обличчя непомірно великими. Ніхто б не міг визначити, скільки йому літ — це був маленький дідусь з кучмою брудного, скуйовдженого волосся на голові. Здавалось, що у ньому вже зовсім згасло життя.

(Однак Андрійко ще кріпився. Посидівши трохи отак нерухомо, кволо зіп'явся на ноги, допомагаючи собі руками, і поволі почовгав у вежу. Довго нишпорив по всіх закутках, шукаючи хоч чого-небудь поїсти. Знайшов давню поруділу й пом'яту пачку з-під галет, у ній збереглися сухі, зчорнілі крихти, схожі на макові зернята. Жадібно висипав їх собі в рот.

Більше нічого не було.

Тоді вийшов з вежі і поволік ноги схилом гори. Йому спало на думку пошукати їстівне коріння. І він справді знайшов його. У всякому разі корінь був не гіркий, а солодкуватий, і, крім усього, з нього видавлювалась така сама солодкувата рідина, а це для Андрійка було немало. З'ївши кілька таких корінців, відчув себе краще.

Фашисти не атакували.

Вони ніби знали, що брати вежу в лоб уже не потрібно, що в ній доживає останні дні її останній оборонець, і тільки чекали його кінця. З гори він бачив, як вони вільно ходять по Набережній і по площі, поодинці й групами, і не звертають на вежу ніякої уваги.

У грудях Андрійкових раптом спалахнула лють.

— Так чого ж ви?.. Чого?.. — вирвалось у нього, і він сам здивувався, бо вже давно не чув власного голосу.

Голос вихрипівся кволо й глухо. Але то був його голос, його живий голос. І Андрійко ще раз повторив, відчуваючи задоволення від того, що чує сам себе:

— Чого ж ви, гади?.. Ідіть сюди, я вас не боюсь!.. Ну, вб'єте мене, так і я ж вас покладу немало!..

Оті ворожі постаті на площі і на Набережній наливали його мозок і все його єство вогнем пекучої ненависті.

«Дістану ж я до вас!.. — раптом подумав він. — Ось зараз я вам!..»

Андрійко прикипів враз згарячілими пальцями до ручок кулемета і став вичікувати, поки гітлерівці підійдуть якнайближче.

Ось вони вже в прицілі. Стали. Розмовляють. Зараз повернуться, підуть назад, і тоді вже їх не дістанеш…

Враз кулемет ожив після довгої мовчанки й зататакав, вивергаючи полум'я і дим аж наче з якоюсь радістю. Упав один, другий… Інші кинулися врозтіч, у схованки. Але Андрійко ловив на мушку тих, що тікали, і, не шкодуючи патронів, строчив, аж поки порожній диск не зупинив кулемета.

Тоді хлопець відкинувся на спину і, щасливо усміхаючись, дивлячись радісними очима у високе небо, витер з обличчя гарячий піт.

Фашисти швидко переконались, що то знову ожила вежа, яка давненько вже не озивалася. Знизу застрочили автомати і кулемети, десь недалеко задзенькали об каміння кулі. Вони свистіли тонко й коротко, фурчали, відлітаючи рикошетом, цмокали смертельним поцілунком землю, але не могли знайти Андрійка в його надійному сховищі.

Тепер він уже й не хотів потрапити під якусь випадкову кулю. Він зрозумів, що ще може воювати. А якщо може, то не має права вичікувати чогось. Он там лежить його тато, і лежить Василь, і гомоном розгніваних хвиль обзивається до нього Грицько. Всі вони волають про помсту, їхня кров тепер бурунить у його тілі.

— Буде помста, буде!.. — шепоче Андрійко. — Тепер я знаю, що робити. Знаю, знаю… Треба тільки щось поїсти, щоб сила була… Мені б ще трохи сили, хоч трішечки!..

Коли він звівся, вийшов із свого сховища й глянув на площу, ворожих трупів там уже не було. І ворожі кулемети затихли.

Ніхто не нападав не вежу.

Він спустився нижче. Тут теж знайшов той бур'ян, у якого солодке коріння. Вирвав з десяток стеблин. І зненацька йому спало на думку, що це коріння можна зварити. Авжеж, зварити. Все-таки гаряча страва, а не сира жувачка.

Добре, що є ще трохи води.

Андрійко подерся на гору, до вежі, згадавши, що там лишився казанок. Кожен крок давався йому тяжко, він ледве пересував ногами по землі. Він уже не ступав ними, а якось дивно човгав. І, крім того, вони майже не згиналися в колінах. Чому це?

Андрійко підняв одну холошу, потім другу і побачив, що ноги в нього набрякли, роздулися. Власне, й не набрякли, а налились якоюсь жовтавою рідиною, що просвічувала крізь тонюсіньку, як плівка мильної бульки, шкіру. Андрійко ткнув пальцем у литку, але не відчув болю. Ткнув наче в чужу. А коли нахилився, то відчув, що й обличчя в нього стало важке. Він придавив пальцями щоки, але теж ніякого болю не було.

«Що ж це воно таке?.. — здивувався Андрійко. — Може, від коріння?.. Чи воно не отруйне?.. Але коли б воно було отруйне, то я б уже захворів, а то ж, бач, не хворію, ходжу, рухаюсь, і ніде нічого в мене не болить…»

Він не знав, що з голоду людина спершу худне, зсихається