Андрій Юрійович Курков - Гра у відрізаний палець

за круглим дубовим столом на заскленій веранді, освітленій тільки ніжним блідо-голубим сяйвом майже повного місяця.

Замислився про Миколу Ценського і його дружину, яка зовсім недавно приїздила до Києва. Віктор не міг позбутися відчуття, ніби він уже і з Миколою особисто знайомий, і все про нього знає. Й усе, що Віктор робить або хоче робити, так чи інак спрямоване на те, щоб Микола повернувся в сім’ю, до дружини й сина. Щоб нарешті потрапив до них контейнер із речами та меблями, й вони могли б зажити спокійно в Росії або в Києві – на їхній розсуд.

Згадка про контейнер вивела на думку про Мишка Занозіна, що чергував зараз зі своїм приятелем Максимовим на контейнерному складі. У Віктора виникло внутрішнє роздратування. Усі працюють, а він тут ховається й принишк, як миша.

Сходив на кухню. Подивився на годинник – о пів на першу ночі.

Мобільний задзвонив близько першої.

– Виходь на вулицю, я тут… – стишено прозвучав голос Георгія. – І тримай трубку біля вуха.

Віктор тихенько причинив за собою двері. Вийшов за хвіртку. Подивився навсібіч – вулиця порожня.

– Перейди дорогу, – лунав з трубки голос Георгія.

Віктор зупинився посеред дерев, за якими під скупим місячним світлом виднілося озеро.

– Іди вперед до озера.

Віктор пройшов метрів триста, зупинився на піщаному березі. Навкруги виднілися дерев’яні грибки пляжу, що завмер на зиму.

– Подивися вправоруч, бачиш дерев’яний будиночок рятувальної станції?

– Бачу, – підтвердив Віктор, помітивши неосвітлену будівлю.

– Підходь сюди, тут лавка.

Віктор підійшов і побачив під стіною рубленого будиночка лавку, з якої підвівся Георгій. Обличчя ледь біліло в темряві.

– Слухай уважно, – мовив Георгій. – Мені підкинули інформацію про те, що Ценський готує замах на нашу людину в Парижі… Себто не інформацію, а вказівку провести операцію з ліквідації Ценського. Це дуже дивно, адже вказівка надійшла через відділ, в якому нічого не мусили б знати про наші справи і про те, що ми його розшукуємо… Розумієш?

– Авжеж…

– Це означає, що ми практично працюємо проти когось із нашого ж відомства. Ценський точно вийшов на слід цих грошей, і тепер його квапляться прибрати, і притому – нашими ж руками. Загалом – вони не ідіоти й розуміють, що ми його не вбиватимемо, а візьмемо живим, щоб він поділився з нами тим, що сам накопав.

– Тоді що треба робити? – запитав Віктор.

– Не відреагувати на вказівку ми не можемо. Головне – щоб ми могли все робити без сторонньої допомоги і так, як потрібно нам. Отже, твоя мрія здійсниться – ти полетиш у Париж!

– Так, але ж я не знаю французької… – розгубився Віктор.

– А в Лондоні ти хіба знав англійську? Не турбуйся, у цій ситуації незнання іноземних мов – великий плюс, – спокійно вів далі Георгій. – Якщо тебе раптом візьмуть французи – то ніколи не повірять, що ти серйозна фігура. Хоча до серйозної фігури тобі ще рости й рости… Але, скажу я тобі, прогрес є! А якщо тебе заарештують, мине як мінімум день, поки вони знайдуть перекладача. Потім ти їм розповідатимеш усілякі небилиці про свою міліційну роботу… – Георгій неголосно розсміявся. – Придумаєш їм який-небудь детективчик.

– А з якої речі вони мене візьмуть? – Віктор теж посміхнувся.

– Ну якщо випадково вб’єш кого-небудь.

Посмішка зійшла з лиця Віктора.

– Я що, поїду зі зброєю? Адже не пропустять.

– Там отримаєш од колег із сусіднього відділу. Заразом придивишся, що у них за люди в Парижі. Тільки не надумайся з ними подружитись! Отримаєш інформацію, інструкцію та інше і відразу вшивайся. Тільки перевіряй постійно – стежать чи ні. Якщо стежать – підігравай. Заморочуй їх, поводься підозріло й по можливості відривайся від «хвоста».

– А дружина й дочка? – запитав раптом Віктор. – Чи поки що тут залишаться?

– Мабуть, так. Коли що – ми їх переселимо. Ти попередь, що можливо доведеться переїхати. Скажи, що Георгій їм дзвонитиме.

– Але ж будинку немає телефону…

– Завтра вранці буде. А ти вилітаєш завтра ввечері. Наше таксі за тобою приїде уранці.

79

Тиждень розтягувався, мов крапля густого меду. Нік уже третю ніч провів у Бельвілі в маленькій затишній квартирці Tatjanи. Вони снідали й вечеряли разом і разом вечорами бродили по вузьких паризьких вуличках, щоразу вибираючи новий маршрут од представництва «Аерофлоту», де Нік зазвичай зустрічав її після закінчення робочого дня, і до арабсько-китайського Бельвіля.

Він уже майже не з’являвся у готелі й подумував іноді, що пора виписатися звідти. Але Tatjana не пропонувала йому перебратись. Усе текло якось само собою. Він просто залишався в неї щовечора і щоранку виходив із нею з квартири.

В середу Нік наважився сам заговорити про це. Вони сиділи ввечері в турецькому ресторанчику й пили каву «саде» – гірку і без цукру.

– Але ж ти не працюєш, – сказала вона серйозно і навіть заклопотано у відповідь на пропозицію Ніка.

Він кивнув.

– У мене поки що достатньо грошей. Я, в принципі, можу пошукати роботу… У мене німецький паспорт…

– Німецький? – здивувалася Tatjana. – Ти не казав…

– Хіба це важливо?

– Ні, звичайно. Це, напевно, краще… Але роботи в Парижі однаково дуже мало… Я попитаю… Ти говорив, що працював раніше перекладачем?

– Англійська, німецька, французька…

Tatjana замислилася. Нік теж. Але він думав зовсім про інше. Він раптом подумав, що ось-ось повернеться з відрядження П’єр-Петро Терещенко, і потрібно буде все-таки довести справу до кінця. Адже хоче він цього чи ні – просто забути про недавнє минуле не вийде. Може, якщо він доведе справу до кінця самотужки, то потім знайде в українському посольстві співробітників безпеки і просто віддасть їм усю інформацію про ці мільярди. Щоб начебто віддати борг, реабілітуватись, і щоб більше вони про нього не згадували. А в нього є гроші, на дні сумки під ліжком у готелі. Нехай не найчесніші, але інших не було.

Tatjana після роздумів вже впевненіше пообіцяла допомогти знайти роботу.

Наступного дня, прогулюючись по Парижу, він зайшов у банк «Креді Ліоне».

Запитав, як відкрити рахунок. Виявилося, зовсім нескладно. Послужливий клерк узяв його німецький паспорт, наклацав на клавіатурі комп’ютера все, що було необхідно. Потім запитав адресу. Спершу, трохи розгубившись, Нік назвав по пам’яті адресу Tatjanи. Потім запитав, що робити, якщо раптом переїде.

– Нічого страшного. Дасте нам знати. А ми вам за цією адресою вишлемо чекову книжку і картку для банкоматів.

Поклав спершу на рахунок тисячу франків. Сходив у готель і через годину додав до цієї тисячі решту, крім залишених на кишенькові витрати п’яти тисяч. Клерк послужливо прийняв німецькі марки. Відразу