Маркус Зузак - Крадійка книжок

ніколи не помічала, які в Ільзи Германн гомілки. У неї були порцелянові ноги.

— Пані Германн, вибачте… за те, що я зробила в бібліотеці минулого разу.

Жінка спинила її. Вона сягнула до своєї сумки і витягла звідти маленьку чорну книжечку. Всередині не було історії, лише посмугований папір.

— Я подумала, якщо ти більше не будеш читати моїх книжок, то може замість цього захочеш написати свою. Твій лист, він… — Тримаючи її обома руками, вона передала дівчинці книжку. — Ти можеш писати. Ти гарно пишеш. — Книжка була важкою, її обкладинка на дотик нагадувала «Знизування плечима». — Будь ласка, — порадила їй Ільза Германн, — не треба картати себе, як ти написала в листі. Не бери з мене прикладу, Лізель.

Дівчинка розгорнула книжку і торкнулася паперу.

- Danke sch Е on, пані Германн. Може хочете кави, я можу заварити. Хочете зайти? Я сама вдома. Мама пішла до сусідки, пані Гольцапфель.

— Мені заходити у двері чи у вікно?

Лізель запідозрила, що то була чи не найширша посмішка Ільза Германн, яку вона дозволила собі за багато років.

— Мабуть, у двері, так буде простіше.

Вони сиділи на кухні.

Чашки з кавою, хліб з джемом. Вони намагалися підтримувати розмову, і Лізель чула, як Ільза Германн ковтає, та її це зовсім не бентежило. Було навіть якось приємно спостерігати за тим, як жінка обережно дмухає на каву, щоб її остудити.

— Якщо я коли-небудь візьмуся щось написати і доведу справу до кінця, — сказала Лізель, — я неодмінно вам покажу.

— Мені було б дуже приємно.

Коли мерова дружина пішла, Лізель дивилася, як вона крокує Небесною вулицею. Дивилася на її жовте плаття, чорні туфлі і порцелянові ноги.

Біля поштової скриньки Руді запитав:

— Це та, про кого я думаю?

— Так.

— Та ти жартуєш.

— Вона дещо мені подарувала.

Як виявилось, того дня Ільза Германн подарувала Лізель Мемінґер не тільки книжку. Вона також дала їй привід проводити час у підвалі — її улюбленому місці, спочатку через тата, а потім через Макса. Вона дала їй привід викласти на папері власні слова і відчути, як ті слова повернули її до життя.

«Не треба картати себе», — дівчинка знову почула її голос, однак буде і кара, і біль, а також щастя. Он воно як — писати.

Вночі, коли мама з татом вже спали, Лізель прокралася до підвалу і запалила гасову лампу. Десь з годину вона просто дивилася на аркуші та олівець. Вона примусила себе пригадати і, за своєю звичкою, не відводила погляду.

- Schreibe, — наказувала собі. — Пиши.

Минуло понад дві години, і тоді Лізель почала писати, й гадки не маючи, як скласти все докупи. Звідки їй було знати, що хтось підбере її історію і всюди носитиме з собою?

Ніхто не може такого передбачити.

Чи спланувати.

Невелика банка з фарбою була їй за стілець, трохи більша — за стіл, і Лізель торкнулася олівцем першої сторінки. Посередині вона написала:

«КРАДІЙКА КНИЖОК»

коротенька історія, написана Лізель Мемінґер

Грудні клітки літаків

До третьої сторінки в Лізель затерпла рука.

Слова такі важкі, подумала вона, але, поки минула ніч, їй вдалося написати одинадцять сторінок.

СТОРІНКА 1

Я намагаюся більше цього не згадувати, але знаю, що все почалося з потяга, снігу і кашлю мого братика. Того дня я вкрала свою першу книжку. То був посібник з викопування могил, і я вкрала її по дорозі на Небесну вулицю…

Там вона і заснула, на ліжку з полотнищ, а на банці з фарбою загиналися кутики книжкових сторінок.

Уранці над нею нависла мама, в її кислотних очах застигло запитання.

— Лізель, — сказала вона, — що ти, в біса, тут робиш?

— Я пишу тут, мамо.

- Ісус, Марія і Йосип. — Роза затупцювала сходами нагору. — Маєш п’ять хвилин, щоб піднятися на кухню, інакше буду лікувати тебе відром з водою. Verstehst ?

— Зрозуміла.

Лізель щоночі спускалася до підвалу. І всюди носила з собою книжку. Вона годинами писала, намагаючись за ніч написати десять сторінок свого життя. Стільки всього треба було обдумати, стільки всього не пропустити. Будь терплячою, повторювала Лізель, і що більшою ставала гора списаних аркушів, то більше набивалась її письменницька рука.

Іноді Лізель розповідала про те, що відбувалося в підвалі у той час, коли вона писала. Дівчинка щойно завершила описувати той момент, коли тато дав їй ляпаса на церковних східцях, а потім вони разом показували «heil Hitler ». Навпроти неї Ганс пакував свого акордеона. Він півгодини грав, а Лізель писала.

СТОРІНКА 42

Сьогодні тато був зі мною.

Він приніс акордеона і сів неподалік того місця, де завжди сидів Макс.

Поки він грає, я часто дивлюся на його пальці і обличчя. Акордеон дихає. Його щоки посмуговані. Здається, що ті смуги хтось намалював, і щоразу, коли бачу їх, я чомусь хочу плакати. Не від смутку чи гордості, зовсім ні. Просто мені подобається, як вони рухаються і міняються. Часом мені здається, що мій тато — акордеон. Коли він дивиться на мене, посміхається і дихає, мені вчуваються ноти.

Через десять ночей Мюнхен знову бомбили. Лізель дійшла вже до сто другої сторінки і заснула в підвалі. Вона не чула кування зозулі і завивання сирен, і спала, притискаючи до себе книжку — такою побачив її тато, коли спустився, щоб розбудити.

— Лізель, ходімо.

Дівчинка взяла «Крадійку книжок» та інші книжки, а по дорозі вони зайшли по пані Гольцапфель.

СТОРІНКА 175

За течією річки Ампер пливла книжка.

Хлопець скочив у воду, наздогнав її і схопив правою рукою.

Він широко усміхався. Він до пояса занурився у крижану грудневу воду.

— А тепер поцілуєш, Saumensch? — запитав він.

До наступної атаки, що відбулася 2 жовтня, вона її дописала. Залишилося кілька десятків чистих аркушів, і крадійка книжок взялася перечитувати написане. Книжка складалася з десяти частин, кожна з яких називалася на честь книжки або історії і розповідала про те, як кожна з них вплинула на її життя.

Я частенько роздумував, до якої сторінки вона встигла дійти, коли через п’ять днів я прийшов на Небесну вулицю, огорнутий дощем, що ніби накрапав з незакрученого крана. Мені цікаво, що вона читала в ту мить, коли з грудної клітки літака вилітали перші бомби.

Особисто мені подобається уявляти, що вона зиркнула на стіну, на мотузяну хмару та сонце, що стікало, Макса Ванденбурґа і дві постаті, що йдуть їм назустріч. Тоді перевела погляд на свої багатостраждальні виведені фарбою слова. Я бачу, як до підвалу