О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

— Ви, я бачу, не дуже знаєтеся на мистецтві, містере Сілвере, — говорить Морган. — Це картинка розміром двадцять сім дюймів на сорок два, і називається вона «Дозвілля кохання». Намальовані на ній кілька панночок-манекенниць, які танцюють тустеп на березі лілової річки. У телеграмі говориться, що найвірогідніше цю картинку вже вивезли до Америки. А без неї моя колекція не повна. Ну, мені час іти, джентльмени. Ми, фінансисти, мусимо, знаєте, дотримуватися режиму.

Містер Морган поїхав від нас у кебі разом із Клейном. Після їхнього відходу ми з Сілвером довго говорили про те, наскільки простодушні й довірливі великі люди; Сілвер сказав, що обдурити таку людину, як містер Морган, було б просто безсовісно, а я сказав, що, на мою думку, це було б необережно.

По обіді Клейн запропонував пройтися містом, і ми утрьох, я, він і Сілвер, вирушили на Сьому авеню подивитись, які там є визначні пам'ятки. У вітрині заставника Клейн раптом побачив запонки, які йому страшенно сподобались. Він зайшов до крамниці, щоб їх купити, і ми зайшли разом із ним.

Коли ми повернулися до готелю і Клейн пішов до себе, Сілвер раптом кидається до мене і починає розмахувати руками.

— Бачив? — кричить він. — Ти її бачив, Біллі?

— Кого — її? — питаюсь я.

— Та ту саму картинку, на яку полює Морган. Вона висить у заставника, просто над його конторкою. Я тільки не хотів нічого говорити при Клейні. Будь певен, це та сама. Панночки просто як живі, із таких, що носять сукні сорок шостого розміру, але там-то вони обходяться без суконь. І всі так меланхолійно вибрикують ногами, і річка там є, і берег. Скільки, містер Морган сказав, він віддав би за цю картину? Ну, невже не розумієш? Адже господар крамниці, напевно, не знає, який у нього там скарб.

Наступного ранку крамниця ще не встигла відчинитись, а ми з Сілвером уже були на місці, немов двоє гультяїв, котрим не терпиться роздобути грошей на випивку під заставу недільного костюму. Заходимо ми до крамниці і починаємо розглядати ланцюжки для годинників.

— Це що за мазанина у вас там висить, над конторкою? — говорить Сілвер хазяїнові, ніби мимохідь. — Взагалі кажучи, нікудишня картинка, але мені на ній впала в око ота руденька з гострими лопатками. Я б вам запропонував за неї два долари з чвертю, та побоюся, щоб ви не розбили якісь ламкі предмети, коли кинетеся мерщій знімати її з цвяха.

Хазяїн усміхається і продовжує розкладати перед нами годинникові ланцюжки накладного золота.

— Цю картину, — говорить він, — приніс мені в заставу один італієць рік тому. Я йому дав під неї п'ятсот доларів. Це «Дозвілля кохання» Леонардо да Вінчі. Якраз два дні тому закінчився законний термін, так що зараз вона вже надійшла у продаж як невикуплена застава. Ось, рекомендую цей ланцюжок, дуже модний фасон.

Через півгодини ми з Сілвером вийшли із крамниці з картиною під пахвою, заплативши за неї лихвареві дві тисячі готівкою. Сілвер одразу ж сів у кеб і покотив до Моргана в банк. Я повернувся до готелю, сиджу і чекаю. За дві години з'являється Сілвер.

— Ну, як, застав містера Моргана? — питаю я. — Скільки він заплатив за картину?

Сілвер сідає і починає перебирати бахрому скатертини.

— Містера Моргана мені застати не вдалось, — говорить він, — тому що містер Морган уже другий місяць подорожує Європою. Але чого я не можу зрозуміти, Біллі: така сама картинка продається в усіх універмагах і коштує разом із рамкою три долари сорок вісім центів. А за рамку окремо просять три долари п'ятдесят центів — як же це так, хотів би я знати?

Поет і поселянин

Недавно один мій знайомий поет, який усе життя провів у тісному спілкуванні з природою, написав вірша і приніс його редакторові.

То була чарівна пастораль[339], сповнена живим диханням полів, співом птахів і ласкавим лепетанням дзюркотливих струмків.

Коли поет, плекаючи мрію про біфштекс, зайшов іншим разом дізнатися, як справи, йому повернули рукопис із відгуком: «Дуже штучно».

Ми, його друзі, зібралися за столом, аби заїсти своє обурення слизькими спагетті і запити дешевим вином.

І ось тут ми викопали редакторові яму. Був серед нас Конант, відомий белетрист[340], який усе своє життя ходив по асфальту, а буколічні сцени спостерігав хіба тільки з вікна вагона, та й то з душевною огидою.

Конант теж написав вірші, він назвав їх «Газель біля джерела». То був типовий твір людини, яка вважає, що амариліс — не квітка, а пастушка у Феокріта, а всі свої відомості про птахів виніс із бесід з офіціантами в ресторані. Конант поставив під віршем свій підпис, і ми надіслали його тому ж самому редакторові.

Усе це, звичайно, дуже мало стосується моєї розповіді.

Наступного дня уранці, саме тоді, коли редактор прочитав перший рядок вірша Конанта, з порома зійшов якийсь собі чоловік і поволі побрів угору Сорок другою вулицею.

Цей приїжджий був молодий чоловік із блакитними очима, роззявленим ротом і волоссям точнісінько такого кольору, як у бідної сироти (яка згодом виявилася графською дочкою) з п'єси містера Блейні[341]. Штани в нього були плисові, руки стирчали з коротких рукавів куртки, а хлястик знаходився над лопатками. Одна штанина була заправлена в чобіт, друга теліпалася зверху халяви. Його солом'яному капелюхові явно бракувало отворів для вух, бо фасоном вона дуже нагадувала кінський головний убір. У руці він стискав саквояж, але описати цей предмет побуту ми не беремось. Навіть мешканець Бостона не погодився б носити в такому на роботу свої бутерброди і книги. А над вухом у приїжджого поселянина з-поміж пшеничних пасом стирчав жмут сіна — сільський рекомендаційний лист, гербове свідоцтво невинності, значок мешканця райських кущ, що мусить захистити його від досвідчених міських лиходіїв.

Городяни йшли йому назустріч і розуміюче всміхались. Але коли поселянин, стоячи у стічній канаві, став задирати голову на хмарочоси, вони перестали всміхатись і перестали |на нього дивитись. Це вже давно набридло. Дехто, правда, ще затримував погляд на його саквояжі, аби дізнатися, які розваги Коні-Айленда чи нові сорти жувальної ґумки він рекламує; але здебільшого на нього просто не звертали уваги. Навіть хлопчиська-газетярі — і ті кривилися з нудьги, коли він, наче клоун у цирку, шарахався від візників і трамваїв.

На розі Восьмої авеню стояв Шулер Гаррі, настовбурчивши фарбовані вуса і доброзичливо поглядаючи довкола. Його тонка, артистична натура не