Петро Петрович Толочко - Київська Русь

що в XI ст. київські євреї займалися наверненням у свою віру християн. У зв’язку з цим Феодосію доводилось вступати з іудейськими проповідниками в палкі дискусії. “Яко же многажды в нощи встав, отой всѣх исхожаше к жидамь и тѣхъ же о Христе препирая”[583].

Можливо, на користь висловленого припущення свідчить та обставина, що Володимир тільки до хозарських євреїв не посилав своїх людей для випробування віри.

Розповідь про єврейсько-хозарське посольство внутрішньо суперечлива. На це звернув увагу ще М.І. Костомаров. Мова йде про те, що Володимир докоряв євреям за те, що їхня земля — Єрусалим — зайнята християнами. Такі висловлювання можливі були не раніше кінця XI ст., коли християни оволоділи цими районами[584]. На перший погляд, це справді підриває довіру до всієї розповіді про посольство, яку багато дослідників на цій підставі оголосили вигадкою літописця. Але навряд чи це справедливо. Подібні суперечності в літописах не рідкість. У більшості своїй вони були результатом періодичної редакторської обробки літописних зводів, внаслідок чого початкові повідомлення “збагачувались” новими подробицями. Саме до таких належить і уточнення літопису про завоювання християнами Єрусалима.

Останнім у літописному переліку названо посольство з Візантії. Там, судячи з усього, були занепокоєні активністю своїх потенційних конкурентів. За таких постійних контактів, які мали місце між Руссю і Візантією починаючи з 60-х років IX ст., повідомлення про прибуття чергового посольства, здається, взагалі не повинно викликати сумнівів. Проте вони мають місце і в цьому випадку. Підставою є знаменита промова філософа — грека, в якій він виклав Володимиру суть православного християнського віровчення. На закінчення грек показав ікону з зображенням страшного суду. Вона справила на Володимира сильне враження, проте не таке, на яке розраховували візантійці. До негайного хрещення картина страшного суду його не схилила.

Дослідники відзначали, що тут маємо справу з літературною переробкою сказання про хрещення болгарського царя Бориса[585]. Це, безперечно, так. Проте нема підстав ставити під сумнів і саму можливість прибуття до Володимира візантійського посольства. Навпаки, включення до літопису обробки болгарського сказання і її приуроченість дозволяє припускати і повторення ситуації.

Думається, що і проповідь візантійського місіонера загалом могла бути схожою з промовою Костянтина-філософа.

У 987 р., як свідчить “Повість минулих літ”, Володимир надіслав свої посольства до Волзької Булгарії, Німеччини, Візантії для “випробування віри”. Дослідників ці повідомлення збентежили іще більше, ніж ті, де йдеться про посольства до Володимира. Справді — навіщо було йти до Константинополя випробовувати віру, коли на Русі давно і добре знали грецьке християнство. У Києві на цей час уже діяло кілька православних храмів, у тому числі й соборна церква св.Іллі на Подолі. Знали на Русі іудаїзм і мусульманство.

З погляду суто релігійного посольства Володимира начебто й не логічні. Але навряд чи справедливо заперечувати їх історичну реальність. Адже, попри всю важливість питання про віру, саме по собі воно не було предметом основного піклування Володимира і його уряду. Воно виникало і обговорювалось у зв’язку з необхідністю визначення місця Русі в системі міждержавних відносин, у питанні про те, яким мало стати місце Києва після прийняття нової віри. Перехід до неї не повинен був зруйнувати систему економічних і політичних зв’язків Русі з навколишнім світом. Не могло не хвилювати Володимира і побоювання опинитись у становищі Болгарії (Дунайської), на яку Візантія поширила свою релігію і владу. У такій ситуації посольства не тільки бажані, а й украй необхідні. Було б дивним, якби їх не було.

Навіть Є. Голубинський змушений був визнати, що, приступаючи до впровадження нової віри на Русі, Володимир чинив не тільки як рівноапостольний, а й як великий державний діяч.

Підтвердженням реальності посольств Володимира до сусідніх держав є повідомлення східних авторів. У двох із них йдеться про руське посольство до Хорезму і обернення русів у мусульманство. Арабський вчений ал Марвазі (XI ст.) і перський письменник ал Ауфі (XIII ст.) загалом однаково розповіли про те, як руський князь Буламір (Володимир) надіслав послів до хорезмшаха з метою з’ясування переваг мусульманської віри. Хорезмшах начебто зрадів цьому і послав на Русь своїх проповідників, щоб вони навчили русів законів ісламу. А.П. Новосельцев вважає, що до Хорезму прибуло те посольство, яке Володимир надіслав до Волзької Булгара[586].

На закінчення необхідно зупинитися на самій проблемі вибору. Чи була альтернатива візантійському християнству на Русі? Б.Д. Греков писав колись, що Русь уже давно була знайома з релігіями, які з’явились у класових суспільствах — єврейською, християнською і магометанською. Прийняти якусь із них було для класового суспільства Київської Русі справою неминучою. Але яку саме прийняти — у цьому полягало питання великої політичної ваги[587].

М.М. Тихомиров бачив у розповіді літопису про вагання Володимира лише відображення релігійних суперечок на Русі X — XI ст. У зв’язку з цим він не визнавав як реальність повідомлення східних авторів про навернення Володимира до ісламу. Підставою до цього була відсутність будь-яких літописних свідчень про мусульманську місіонерську діяльність на Русі[588].

Згідно з С.П. Толстовим, Володимир міг шукати в ісламі шлях до спілки з країнами Арабського Сходу проти Візантії. Система ісламу як церкви і релігії, як йому могло здаватися, мала сприяти вирішенню внутрішніх завдань, пов’язаних з остаточним утвердженням нового ладу[589].

А.П. Новосельцев вважає, що для Володимира прийняття тієї чи іншої віри було насамперед питанням політичним. Він обирав ту релігію, котра сповідувалась у його час наймогутнішими державами. І якщо про прийняття іудаїзму мова серйозно не могла йти, то про іслам цього не скажеш. Проте з’ясування стану мусульманських держав начебто змусило князя сумніватись у можливостях ісламу зміцнити центральну владу[590].

Що стосується приходу християнства із Риму, то цей шлях, як вважає ряд дослідників, був не лише можливим, а й реальним. У літературі мають місце навіть спроби безпосередньо пов’язати давньоруське християнство з латинським Заходом[591]. Підстав для цього немає жодних, але й заперечувати відкритість Київської Русі до своїх західних сусідів, з якими вона підтримувала тісні контакти, також не слід.

При знайомстві з літописною повістю про вибір віри створюється враження, що Володимир чинив за принципом: “Сім раз відмір, один раз відріж”. Можливо, особисто він справді мав сумніви — якій вірі надати перевагу. Тому постійно звертався до “бояр і старців” за порадою. Надто відповідальним мало бути рішення.

Врешті, зміст переговорів визначали насамперед не вагання Володимира. Ці переговори мали продемонструвати Візантії, що імперія не єдина країна, від якої Русь може сприйняти нову релігію. А вибір було зроблено