Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ну, майже.
Перед Рутиними очима знову зринуло цілковито позбавлене кольору, змарніле обличчя Анни.
(не роби цього!)
(навчися жити з помилками)
(нікому не буде діла до всього, що ти назмінювала, якщо не буде тебе)
За мить по тому Аннине лице потемніло й поважчало, і жінка заговорила ламким голосом Марка.
(таке ніколи не розсмокчеться)
(раніше чи пізніше потвори дістануться до тебе)
Але в тому то й річ. Це лише слова. Анна Ігорівна врятувала від студента-вбивці свого чоловіка й не схоже, щоб жалкувала про це. Звісно, вона була виснажена й зацькована, але жива. Якщо вдалося їй, чому не може вдатися Руті? Нехай доведеться тривалий час утікати від істот. Нехай минуть роки, доки вона їх остаточно спекається. А п’янке відчуття жертовності лише підхльоскувало, додавало рішучості. Вона мусить зробити це. Не заради себе, а заради сестри.
Бо важить не те, що тобі дають, а те, чим заради тебе поступаються.
Рута повернулася набік, згорнулася калачиком і подумки перемістилася в той день, коли загинув Ілля. Понеділок, 20 травня. Уранці вона не пішла до школи, півдня провела в парку на Пагорбі Слави, після обіду мати розповіла Григорові, що їхня донька завагітніла, батько нагримав на неї, і тоді Рута втекла й до пізньої ночі блукала містом. Ще той деньок видався. Дівчина морщила носа та копирсалась у спогадах, обираючи яскравий момент, який слугував би відправною точкою для входження у сновидіння, коли раптом широко розплющила очі й безгучно, самими губами, витиснула розпачливе: бляха!.. Рута зненацька збагнула, що в цій версії реальності вже не була вагітною, а отже, той понеділок минув інакше, і їй не відомо як. Тож тепер вона навіть не уявляє, за що чіплятися, що змінювати та як це все позначиться на реальності. Єдине, чого залишалася певна: приблизно о п’ятій годині вечора навпроти магазину «Сапсан» Лара збив на смерть Іллю Ісаєва. Дівчина невесело посміхнулася, зміркувавши, що розуміє тепер, чому Всесвіт так прагне її позбутися, а тоді, знову наморщивши лоба, взялася гадати, що все-таки відбулося того понеділка. Якщо вона не була вагітна, то мала би провести весь день у школі. Останнім уроком була історія України. Напевно, вона досиділа до кінця, а по завершенню рушила додому, і це означає…
Рута заплющила очі й вибудувала в уяві найбільш імовірне закінчення того навчального дня: п’ять по третій, лунає дзвоник, вона збирається, виходить із класу та спускається до вестибюля. Штовхає двері на пружинах, на мить зупиняється на шкільному ґанку та мружиться на сонце. Небо затягує хмарами. Неймовірно парить. Насамкінець вона збігає сходами на подвір’я, повертає на Грушевського та йде додому.
Стоп. А тепер усе спочатку.
П’ять по третій, лунає дзвоник, вона виходить з кабінету історії та спускається до вестибюля…
Дівчина прокручувала в голові цей епізод, аж поки не відчула, як свідомість, немовби скинутий у воду якір, занурюється в темні глибини сну.
71
«Ти куди?»
Дівчат оминула група їхніх однокласників, Рута провела їх поглядом і тільки після того відповіла:
«Маю справи».
«Які?» – Іванка Бадалян, ледь схиливши голову, вигнула брову.
«Треба дещо владнати», – викручувалася Рута.
«Що владнати?» – не відступалася Бадалян.
Цього разу Рута промовчала. Іванка зробила очі, як у кота зі «Шрека», та попросилася:
«Можна я з тобою?»
Рута глянула на телефон – 15:08, у неї приблизно дві години, – і ухильно промовила:
«Ти збиралася додому».
Іванка випнула підборіддя.
«Ти теж».
«У мене змінилися плани».
«Коли?»
«Щойно».
«І не розкажеш?»
«Вибач, це стосується лише мене».
Зрозумівши, що подруга не поступиться, Іванка Бадалян похнюпилася.
«Знову побачення?»
Рута стулила губи та промовчала. Хай краще думає, що так.
Іванка з удаваним несхваленням у голосі пробуркотала:
«Прастітутка, – ще й показала подрузі язика. – Я тебе ненавиджу».
Рута сяйнула усмішкою у відповідь:
«Я теж тебе люблю, Бадалян!»
Уже розвертаючись, Іванка докинула:
«Іди в сраку, Статник. Завтра вранці чекаю на детальний звіт».
Рута усміхалася подрузі, але щойно та стала до неї спиною, усмішка зблякла.
Дівчина попрямувала у бік старого автовокзалу. Торговий центр «Арена» від її школи відділяло не більш як три сотні метрів, і Рута подолала їх за лічені хвилини. Коли до пішохідного переходу через Київську залишилося кількадесят кроків, вона зупинилася. З того боку вулиці, просто навпроти Рути, виднілася вітрина магазину вогнепальної зброї «Сапсан», але дивилася вона не на магазин, а на тротуар перед ним. Білого мінівена, який дівчина бачила на відеозаписі й через який Іллі Ісаєву довелося виїхати на ліву смугу, не було.
Хвилин п’ять Рута тупцяла на місці, міркуючи, що це може означати, а тоді вирішила, що ще, напевно, рано і рушила до переходу. Вона саме перебралася на південний бік вулиці, коли мінівен вигулькнув на заході. За ним волікся шлейф сизого диму. Фургон наблизився й став навпроти магазину. З водійського місця на дорогу вибрався невисокий чоловік у коротких шортах і дешевих шльопках. Волохатий живіт випирав з-під футболки. Кумедно загрібаючи шльопанцями, водій перетнув тротуар і зник у магазині.
Упродовж наступних двох годин Рута міряла кроками відстань між «Сапсаном» і бібліотекою для юнацтва, міркуючи, як краще вчинити. Від спеки її обличчя розчервонілося, спиною безперестану стікав піт. Раз чи двічі вона підступала до мінівена, але, пам’ятаючи про камери, надовго не затримувалася. Коли годинник на телефоні показав сімнадцяту, дівчина вирішила, як діятиме.
Рута підійшла до краю тротуару та закрокувала на захід, назустріч Іллі. Приблизно посередині між «Сапсаном» і супермаркетом «Вопак» дівчина застигла, прикипівши поглядом до перехрестя Київської та Грушевського.
Час спливав нестерпно повільно. Сімнадцята нуль п’ять… сімнадцята десять… сімнадцята дванадцять. Приблизно о чверть по п’ятій Ілля з’явився. Рута спостерігала, як він загальмував перед перехрестям, чекаючи на зелений сигнал. Коли світлофор перемкнувся, Ілля пропустив кілька машин і наліг на педалі.
Попри спеку Рутині передпліччя вкрилися гусячою шкірою. Дівчина почекала, доки хлопець наблизиться, а тоді вискочила на дорогу й несамовито замахала над головою руками. Ілля її помітив, але не впізнав, і замість того, щоб загальмувати, почав оминати, виїжджаючи на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доки світло не згасне назавжди», після закриття браузера.
