Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Публіцистика » Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

192
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Книга Розчарування. 1977–1990" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 95 96 97 ... 119
Перейти на сторінку:
Прикметно, що звертався він до людини в уніформі. Почувши це, загадковий відвідувач миттєво зіскочив зі стільця і відрубав:

– Радий вітати вас, Вікторіє Борисівно! Дозвольте відрекомендуватися – підполковник держбезпеки у відставці Телегін В’ячеслав Федорович.

Вікторія аж сіпнулася: підполковник!.. держбезпека!.. от хто її шукав, виявляється! Але навіщо?! Поки вона безуспішно намагалася зрозуміти, чого ж такого накоїла, через що нею зацікавилася держбезпека, Кирило Львович ввічливо запросив її:

– Сідайте, будь ласка, Вікторіє Борисівно.

Жінка опустилася на запропонований стілець і приготувалася слухати. Тут відчинилися двері, й Любаша занесла на таці дві склянки чаю у срібних підсклянниках. Виконуючи мовчазну (самими лише очима) вказівку заступника начальника Головпоштамту, одну склянку вона поставили перед гостем, а іншу – перед Вікторією. У цей час Кирило Львович витягнув з-під стосу кореспонденції та розкрив теку з документами, призначеними на підпис, як раптом, почервонівши від гніву, аж підскочив на своєму стільці й кинувся прожогом до приймальної з криком:

– Та що це таке?! Що це за крутійство?! Ох вже ця Лисиця, що вона собі тільки дозволяє!!! Та я їй!.. я їй!..

Таким чином, Телегін і Чмут залишилися в його кабінеті самі. Скориставшись цією обставиною, В’ячеслав Федорович підсів ближче до Вікторії і заговорив душевним тоном:

– Спасибі товаришу Морозу за те, що він так люб’язно надав у наше розпорядження свій кабінет, і тепер ми з вами можемо поговорити віч-на-віч, без сторонніх свідків. Але, починаючи розмову, я все ж таки хотів би уточнити деякі важливі деталі, поставивши вам два запитання…

– Запитуйте, чого ж там, – пробурмотіла Віка, все ще гублячись у здогадах.

– Гаразд… Отож перше запитання: чи змінювали ви адресу проживання протягом останніх двадцяти років? І запитання друге: «Чмут» – це ваше дівоче прізвище або по чоловікові?

– Товаришу Телегін, я більше двадцяти років мешкаю за однією й тією ж адресою. А щодо прізвища, то Чмут – прізвище дівоче, на нього я повернулася, коли зник мій чоловік.

– Отже, ваш чоловік зник?

– Так.

– Зник безслідно? Ніяких себто…

– Так, жодних відомостей про його долю я не маю.

– Гаразд. Тоді ще одне запитання: яке прізвище ви носили до того, як ваш чоловік зник?

– Його прізвище носила – Менжик.

У неї раптом шалено закалатало серце в грудях. Невже?..

– Чудово! А як його по імені та по батькові?..

– Вацлав. А по батькові – Алоїзович.

– Отже, повністю виходить… як там повністю, Вікторіє Борисівно?..

– М-м-м-менжик Вацлав Алоїзович.

Тепер у неї затрусилися ще й яскраво нафарбовані губи.

– Ну ось, тепер я цілком упевнений, що потрапив саме до тієї людини, яку розшукував усі ці роки.

В’ячеслав Федорович ніяково посміхнувся, кивнув якимсь своїм думкам, потім нахилився, дістав з-під столу портфель, з якого витягнув величезний стос конвертів, перев’язаних блакитною шовковою стрічкою – хоча й вельми потертою та засаленою. При погляді на цю стрічку Вікторія мимоволі здригнулася, і її серце ніби шкрябнув кривий гострий кіготь: адже це була та сама стрічка з її весільного букета, яку вона дала на згадку чоловікові, перш ніж той поїхав на ту саму алмазну копальню в Якутію, де й зник безвісти… Перехопивши її погляд, Телегін кивнув і продовжив:

– Бачу, ви переконалися, що розмова піде про вашого чоловіка. Так, це його листи, які він надсилав вам усі ці роки. І ще я мушу віддати вам оце…

І відставний підполковник простягнув співрозмовниці дві ощадні книжки на пред’явника, а також пачку 50-рублевих облігацій Держпозики 1982 року. Однак Вікторія розгубилася настільки, що не виявила інтересу ні до ощадних книжок, ані до блідо-зелених облігацій. Вона лише нервово смикала блакитну стрічку і беззвучно плакала. Так і не дочекавшись ніякої іншої притомної реакції, співрозмовник тихо запитав:

– Невже ви більше ні про що не хотіли б дізнатися?..

– Що з ним… з Ва… з Вацла… – ледь вичавила вона із себе.

– Ну от, ну от… – В’ячеслав Федорович сумно зітхнув: – Я змушений повідомити вам, шановна Вікторіє Борисівно, що ваш чоловік, Менжик Вацлав Алоїзович, загинув три роки тому. Дуже шкодую, повірте!.. Адже він врятував мене.

– Вас?.. Вряту… – вона проковтнула грудку, що застрягла в горлі й заважала говорити: – Вряту-вав?..

– Так. Втім, давайте по порядку. Річ у тім, що, кинувши алмазну копальню, він відправився натомість на золоту, де і зник безслідно. Поки що все правильно, Вікторіє Борисівно?

– Ні-і-і…

– Тобто як це?! Адже вам саме це повідомили, коли…

– Мені повідомили набагато менше, – прошепотіла вона, ледь опанувавши себе. – Сказали просто, що мій чоловік кинув алмазну копальню і забрався звідти хтозна-куди. І що розшукувати його спеціально ніхто не збирається. Мовляв, Сибір великий, а він… мій Вацик, просто втік від мене і тепер десь розкошує. А мене він, мовляв, забув…

– То, навіть так?!

Очі відставного підполковника напружено звузилися.

– Саме так.

В’ячеслав Федорович пробурмотів крізь зуби щось нерозбірливе, але явно недобре, потім продовжив:

– В Якутії працювати нелегко, та він ніколи не сумував. Це не мої слова, так казали його товариші. А щодо алмазної копальні, то там були виявлені великі розкрадання, після чого їхню бригаду розформували. Хтось повернувся із Сибіру додому, а хтось підрядився мити золото. Він пішов на це сам – хоч воно й незаконне, до речі.

– То що, мій Вацик?..

– У тім-то й річ, що ні! – відставний підполковник заперечливо похитав головою. – Вашому чоловікові та двом його друзям як особливо цінним і сумлінним робітникам запропонували залишитися працювати на алмазній копальні. Тільки вже не на цій першій, а на іншій. На якій саме?.. Якщо чесно, то не знаю: мені теж не все відомо. Алмази – це, знаєте, справа така, що-о-о…

В’ячеслав Федорович делікатно кахикнув, потім помовчав деякий час і продовжив у попередньому тоні:

– Загалом, мені достеменно відомо лише, що їх усіх затримали, як то кажуть, «на гарячому» вже в Московській області під час спроби збути викрадені у нашої Радянської держави алмази.

– Не може того бути! – вигукнула Вікторія, не зумівши стримати раптову навалу почуттів. – Мій Вацик не злодій, він не міг узяти чуже!..

– Може, й так. Та у будь-якому разі вашого чоловіка затримали у складі групи осіб. Якщо не вдаватися у подробиці, то в основній частині групи, яку пов’язали під час спецоперації зі збуту викрадених алмазів, вашого чоловіка і справді не було. Він у цей час спав у готелі.

– Ну от, бачите!..

– Проте під час затримання при ньому знайшли досить значну суму грошей, щодо походження яких він не зміг дати притомні пояснення. Вірніше, він розповів щось неймовірне про якусь неіснуючу артіль. Про те, що оплату за свою роботу він узяв грішми, а його подільники – камінчиками. Але

1 ... 95 96 97 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"