Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

«А тобі все можна?» — вона нічого не відповіла вголос, а, пригортаючись до нього, сердито й швидко закивала, ніби образилась на нього, що він може в цю хвилину ще про щось питати в неї.

І він не зважився більше запитувати. Ні про те, як вона себе почуває, ні про те, що можна і чого не можна, — ні про що. Він зрозумів: вона не хоче ніяких запитань.

Хоче одного: відчувати, що вона жива й здорова і що йому добре з нею. І хоче цього з такою вимогливою силою, ніби старається щось довести собі, чи йому, чи обом разом…

Вона була якась шалена, жадібна, несхожа на себе і, анітрохи не приховуючи цього, поспішала вдовольнити всі свої бажання.

Потім, обнявши його, припала розпашілою щокою до його грудей і лаяла сердитим шепотом за те, що пішов у ад’ютанти до Серпіліна, раптом, з доброго дива, наче цю розмову не можна було відкласти, наче неодмінно зараз вона мусила сказати йому про це.

Він спершу не хотів відповідати. Гладив її по голові і мовчав. А вона, хоч і зрозуміла, що він поривається її зупинити, все-таки шепотіла своє:

— Ну навіщо, навіщо ти погодився?

А коли він відповів, що саме перед цим просився в Серпіліна в стрій і розповів, як їздив у полк до Ільїна, вона зашепотіла:

— Оце й треба було зробити! Я давно відчувала, що тобі це треба, тільки не говорила, бо не знала, чи можна. А коли це можна, як же ти погодився піти в ад’ютанти? Ти повинен був наполягти на своєму…

Він став пояснювати, що все одно наполягатиме на своєму, але зараз цього не можна, бо він потрібний Серпіліну — людині, якій зобов’язаний своїм поверненням до армії.

— Нічим ти нікому не зобов’язаний, — сказала вона і знов зашепотіла своє.:— Ну навіщо, навіщо ти погодився? — з таким докором, ніби його згода піти в ад'ютанти не в’язалася з її уявленнями про нього.

— Як ти не розумієш, — нарешті озвався він, — що я сам не хотів цього?

— Ех ти, христосик! Не хотів, а пішов…

— І ти пішла б, коли б тобі сказали, що ти потрібна.

— Не пішла б, — сердито відповіла Таня.

Він був певен, що пішла б, але сперечатися не став.

— Ти мусиш піти від нього, таки мусиш.

— Я й піду. Настане затишшя після боїв — і піду.

— А коли це буде?

— Не знаю.

— От бачиш, нічого ти не знаєш… — насправді вона добре зрозуміла його, але причепилась до слова. — А ти зроби так, щоб він зараз тебе прогнав.

— Що значить — прогнав? Холуй я, чи що?

— Все одно хочу, щоб він тебе прогнав.

— Не прожене. Коли я роблю і робитиму все, на що здатний, не прожене.

— Невже він не бачить, що це зовсім не для тебе?

— Може, й побачив би в інший час, а зараз навряд. Зараз йому звикати замість мене до іншої людини вже немає коли. Знаєш, яка в нього робота?

— Я знаю, яка в тебе робота. Візьми, подай…

— Не зовсім так, — стримався він.

— Не зовсім, але так. Насправді так, — гірко прошепотіла вона.

І Синцов відчув, що вона ще вірить йому й розуміє, що він не міг у таку хвилину не піти в ад’ютанти до Серпіліна, не до когось взагалі, а саме до Серпіліна. Але вона не може пересилити себе — сердиться, тому що боїться приниження для нього.

Хто знає, може, вони все-таки посварилися б через це ад’ютантство, бо вона наговорила йому багато жахливих дурниць. Але вона шепотіла їх, припадаючи щокою до його грудей. Коли б вони одсунулись одне від одного, може, й посварилися б. А так — не могли. Вона сварилася з ним, а її тіло, що пригорталось до нього, промовляло, що воно не зможе й не захоче бути без нього.

У тому, як вона картала й умовляла його, була якась дивна жорстокість, ніби вона вже ніколи потім не зумів переконати його в тому, в чому не встигне переконати сьогодні.

Він подумав про це мигцем, бо ж безглуздо було про таке думати. Але все-таки подумав…

І раптом вона замовкла, ніби згадала щось інше, куди важливіше.

Замовкла й сказала вже не тим квапливим шепотінням, а тихо й спокійно:

— Ах, це зрештою твоє діло! Ким хочеш, тим і будь.

Словом, однаково.

— Чому однаково?

— А так, однаково, — повторила вона.

Його здивувало, що вона раптом втратила будь-який інтерес до того, що її тільки-но так дратувало. Але був радий, що вона замовкла, бо розмова безглузда: що б вона не казала, він не міг змінити свого рішення. В цьому й була його правота перед нею. Їй здавалося, ніби його може принизиш хтось інший, а для нього найголовнішим приниженням була б його власна неспромога додержати свого слова.

А потім Таня, вперше за всі ці години, відірвавшись од нього, лежачи на спині й заклавши за голову руки, раптом сказала:

— А я там, коли була зовсім слаба, в госпіталі, думала, що після всіх моїх страждань мені вже ніколи нічого не захочеться і ні з ким не буде добре.

— Що значить «ні з ким»? — мимоволі спитав він. Не в самій фразі, а в тому, як вона сказала це, було щось таке, що змусило його спитати.

— Ні з ким, — повторила вона. — Ні з тобою, ні з ким! Коли б ти покинув мене, а мені б довелося бути з кимось іншим… Ні з ким не було б добре.

— Чому ти думаєш про це?

Вона довго мовчала.

— Не знаю.

Він відчував,