Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

то вона мала лікувальні властивості, чи то сама Анемподестова вдача не передбачала злобливого напруження відчуттів, але невдовзі він розслабився, приліг на скіс мушлі й застиг у рівноважному блаженстві. Йому наснився сон.
16

Навколо сновидця пульсувала безугавна сріблястість. Вона не дозволяла роздивитися панорами оточуючої місцевості. Чітке бачення звужувалося до овального прорізу. У ньому котило хвилі — grave і трохи largo[164] — ультрамаринове море.

— Ще одна бутафорія, — майже радісно подумав прочанин. — Це навіть кумедно: бачити уві сні ще один сон. Але хоч так побачу море.

— А ти ніколи не бачив моря? — відчув він запитання. Відчув не вухами, а всією натурою, немов вібрацію, яка трясе тілом після довгого виснажуючого бігу.

— Ніколи, — відповів він, озираючись. Оточений сріблястим сяйвом проріз показав йому жовті пісковики узбережжя, схил порослої деревами гори, знову море. І нікого, хто міг би говорити, чи то пак вібрувати. Одночасно він впізнав дерева. Він уже бачив ці перекручені стовбури на іконі «Сад Гетсиманський», і називалися вони «маслинами». Під такими деревами, знав Анемподест, Спаситель Людства долав останні сумніви земного буття.

— Невже це Свята Земля? — спитав він незримого співбесідника.

— Це Вічна Візантія, — провібрувало у відповідь.

— За що ж я сподобився сюди попасти?

— Поговори з Голомозим Драбантом.

— Він вкрав дзеркало і хотів мене вбити.

— Поговори з ним. Ти заплутався.

— А чи схоче він розмовляти зі мною?..

Срібляста стіна затягнула проріз, сяйво вчепилося в очі тисячами промінчиків, і прочанин почув плюскіт кімнатного водоспаду.

17

Він повільно розплющив очі й здивовано прошепотів:

— Бабаматка?

Над басейном стояла товстезна жінка. Потрійне підборіддя утворювало жабо над коміром її неозорої куртки. Волохаті штани з козячої шкіри були вправлені у ботфорти[165] з острогами та пряжками. Щось зеленкувате виблискувало на їх білому металі: прочанин згадав звичку варшавських чепурунів оздоблювати остроги смарагдами та діамантами.

— Я Тітонька Матрікс, — назвалася товстуха й додала: — Одягайся… Свій гороскоп ти проспав.

Прикриваючи сороміцьке, Анемподест вибрався з мушлі. Його пригинав до підлоги мілітарний погляд бабища. Тітонька Матрікс тримала в руці страхітливого виду рушницю з колісним замком на запалі[166] й чотирма люфами. На поясі в неї шикувалася батарея набоїв, а на стегні висіла бойова сокира. Шкіряний дух такої міцності линув від неї, що — здалося прочанинові — тільки від нього одного ворогів мав трафляти тряс. Коли він — вже одягнений, перепоясаний, озброєний — випростався і розправив рамена, виявилося, що Тітонька все ж таки вища за нього на півтори голови. Тут вона випередила Бабаматку.

— Ходімо, — наказала воїтелька і почвалала з вмивальні.

У коридорі не було як ступити від лев’ячих жуків. Вони нишпорили між вазами і торохтіли. Тітонька Матрікс свиснула, і жуки вишикувалися уздовж стіни. Деякі з комах розмірами досягали дорослого вовкодава. Йдучи за товстухою, Анемподест старанно оминав щелепи-шаблі.

У кабінеті радника третього рангу на прочанина чекало сумне видовище. Два тіла — велике і маленьке — плавали у калюжах крові, вікна були вибиті разом з лутками, письмовий стіл розтрощено страхітливою силою. В одному з роздертих тіл він упізнав залишки офіційного астролога Театру, у другому — чорноволосу дівчину. Срібної маски на ній вже не було, на обличчі застиг передсмертний переляк.

— Хто вона… була? — спитав він у воїтельки.

— Одна з наложниць Чорнильниці. Переселенка.

— Вона була гарною… — сказав прочанин і зауважив чотири криваві смуги на стегні покійниці. «Ніби велика лапа з кігтями», — мляво жахнувся він і перестав відчувати свою непросохлість.

У дверях з’явилося бліде обличчя Гімнософіста. Він присвиснув, побачивши погромлений кабінет, нахилився над тілом наложниці, провів пальцем по кривавій смузі, принюхався.

— Що скажеш, експерте? — спитала Тітонька.

— Це не рептилія…

— Баранові ясно, що не рептилія.

— …І не Чорний Жмут….

— Ні.

— …І не мартихор. Той мітить жертви мускусом. Запаху не відчуваю.

Воїтелька принюхалась і ствердно хитнула головою.

— Катоблеп! — впевнено визначив ключар і обтер пальці хусточкою.

— Не помиляєшся?

— Дванадцять проти одного, що катоблеп. А яка ваша думка, пані старша раднице?

— Або це дійсно катоблеп, або ж тритонохвоста мантикора, на штиб впольованої гномами минулого літа.

— Мантикора не змогла б розтрощити дверей ротонди. Ви, Тітонько, підіть подивіться самі, що залишилося від дощок… А окрім того, мантикора завжди вигризає жертві горло, а тут бачимо вительбушені кишки. Це — кабанячі звички катоблепів. Тридцять до одного.

— А скажи мені, як це у Картагені, у центрі міста, з’явився катоблеп? Мантикора ще б могла вночі перелетіти Блакитні Гори, сховатися у порожньому будинку і під сутінки вийти на полювання, а катоблеп крил не має, шановний… І куди ж він подівся, якщо він катоблеп. Жуки досі не взяли сліду. Себто воно летюче.

Гімнософіст знизав плечима. Він обдивився вибиті вікна, обережно виглянув у двір. Темрява майже накрила принишклий парк, лише верхівки пірамідальних дерев мружилися непевними шафрановими блискітками. За кожним деревом міг ховатися хижак.

— Будемо супроводжувати його до Театру, — вирішила Матрікс і відіпнула чохол сокири. — Театр охороняють надійно, там жодна астома не проскочить. Там навіть садхузаґа зупинять.