Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

із цією заявою приїхав Дармен. Він обійшов усі юрти — побував у Ійс, у Жумира, Канбака, Токсана, Серкеша й інших. До прохання приклали руки не тільки чоловіки, а й жінки. Підписуючи його, Даркембай, Базарали, Абилгази і всі інші жатаки примовляли: «Для Абая не тільки підпису — крові своєї не пошкодуємо».

Порадившись з Дарменом, Даркембай вирішив послати з Абаєм про всяк випадок молодого моторного жигіта Серкеша, який не раз бував у місті і, знаючи звички російських властей, міг йому допомогти. Крім того, він спорядив на з’їзд у Кара-Молу старого акина Байкокше, якого любив Абай, його давнього друга.

Коли підписи під проханням були зібрані, Абдрахман відправив його з Альмагамбетом до Семипалатинська в канцелярію губернатора, а копію, разом з копією акту, складеного російськими селянами-переселенцями, він вручив Байкокше і Серкешу, щоб подати їх самому губернаторові, коли той з’явиться в Кара-Молу.

У день від’їзду Абая Павлов запропонував йому:

— Ібрагім Кунанбайович, ви їдете в неприємній справі. Чи не можу я вам чимось допомогти? Ви і ваш аул стали для мене близькими. У Семипалатинську я просто нудьгую, не бачачи нікого з вас. І приїхав тільки тому, що захотілося всіх вас побачити. Шкода, що невчасно нагодився. Зате для себе я здобув багато нового — і поминки вперше побачив, і вперше довідався, що у вас в степу є свої власні салтичихи і кабанихи…— Він розсміявся, згадавши інтриги Маніке і Каражан.— У розподілі спадщини я, звичайно, нічим не міг вам допомогти,— з усмішкою говорив далі Павлов.— Але, може, тепер вам згодяться мої поради? Запитуйте, про що хочете, охоче вам допоможу.

Абай подякував Федорові Івановичу за дружні почуття і скористався з його пропозиції.

— Сьогодні до Кара-Моли приїде семипалатинський губернатор,— почав він.— Мені ніколи не доводилося зустрічатися з ним. Що це за людина? Як ви порадите з ним розмовляти: особисто чи через когось із його чиновників? А може, захищатися самому мені й не варт? На мене так багато подано скарг і доносів, то чи не краще взяти адвоката?

Павлов, подумавши, відповів:

— Він людина нова, приїхав недавно. Кажуть, коли він бачить, що перед ним тремтять, то він і грізний, і безпощадний, але тільки-но відчує рішучість і сміливість — різко міняє тон і навіть може відступити. Таке кажуть про нього чиновники й адвокати. Може, вам це згодиться.

— Звичайно. Добре, що ви сказали.

— У вас є своя сильна зброя, Ібрагім Кунанбайович. Скористайтеся з неї. Всі ці чиновники вважають казахський степ диким і темним, а людей його — неосвіченими. Хоч з ким вам доведеться зустрітися і говорити,— покажіть їм, що в цьому степу є справжні люди. Нехай знають. Покажіть їм, що Ібрагім Кунанбаєв, який і народився, і виріс у цьому степу, краще за них знає, що таке поезія і мистецтво, глибше розуміє, що таке людська гідність, справедливість. Тримайте себе з гідністю. Пам’ятайте, що ви — честь вашого народу.

Павлов розпалився і схвилювався. Його великі сині очі сяяли, він випростався. «Засланець, скутий, а який він гордий, який сміливий!..— подумав Абай.— Ні страху, ні боязкості…» Йому мимоволі пригадалися ті росіяни, про яких читав він у книгах: розсіяні по тюрмах, засланнях, каторгах, горді, непохитні сини російського народу.

Розмову було перервано несподівано. Важкі кроки і побризкування шпор сповістили про появу в аулі стороннього. На порозі юрти показався високий жандарм з червоними крученими шнурами, що спускалися з лівого плеча, і з шаблею в блискучих піхвах.

— Добродій Павлов? — звернувся він до Федора Івановича.— 3 особистого наказу його високоблагородія поліцмейстера міста Семипалатинська прибув по вас. Ви притягаєтеся до відповідальності за самовільний від’їзд у киргизький степ. Потрудіться негайно йти зі мною.

Ця несподівана поява жандарма схвилювала Абая. Але Павлов, насмішкувато примруживши очі, спокійно глянув на вусатого товстуна, який бундючним тоном, здавалось, хотів надати собі статечності.

— Ну, негайно я нікуди піти не можу,— явно глузуючи, сказав він.— От закінчу свої справи, зберуся — тоді й рушимо.

— Мені наказано доставити вас зараз же…— почав було жандарм.

Павлов перебив його:

— Якщо ви квапитесь, їдьте самі. Я ж сказав, що мені потрібно закінчити тут свої справи… Ходімте, Ібрагім Кунанбайович,— він повернувся до Абая,— почастуйте мене кумисом востаннє цього року.

Тільки в полудень Павлов змилостивився над жандармом і оголосив, що готовий їхати.

Абай, прощаючись, міцно обняв друга. Молодь з сумом вирядила дорогого гостя.

Коли віз із Павловим був уже далеко від аулу, Абай і його супутники сіли на коней і теж рушили в дорогу.

Ці дні Базарали проводив на коні, об’їжджаючи аули.

Тепер він був майже здоровий. З того самого дня, коли під час бою з Азимбаєм він знайшов у собі сили звестися на ноги, Базарали наче забув про свою хворобу. Успіх, хоч і тимчасовий, допоміг йому піднестися духом. Бачачи, що він уже може сідати на коня, Даркембай умовив його поїхати на урочище Гайлакпай. Там було солоне озеро Ушкара; казали, що грязі цього озера — найвірніший засіб проти куянгу. Даркембай протримав Базарали там два тижні, щодня укладаючи друга в дерев’яне корито і обмазуючи теплою гряззю його ноги. Лікування це справді зробило своє, і Базарали сам жартував з себе.

— Виявляється, даремно я тремтів перед своєю хворобою,— казав він друзям.— Поводив себе, як дурний жайворон, який, боячись злетіти, ховається від лисиці у траві. Давно треба було полікуватися гряззю![54] Коли на мене валилися всякі лиха, я ніяких хвороб не знав. Спасибі Азимбаєві і Даркембаєві, допомогли мені тепер стати на ноги: один — бідою, другий — гряззю!

Базарали вирушив у цю дорогу заради Абая. Він відвідував один за одним усі бідні аули, скрізь збираючи ухвали на захист Абая. Рішення це було викликане тим, що незадовго до від’їзду Абая в Кара-Молу розповів йому Дармен.

Той казав, що число ворогів Абая зростає. Такежан і його підлабузники давно вже оголосили Абая відступником від шляху Кунанбая і предків, називали його спокусником, звинувачували в кощунстві. А тепер з’явився новий отруйний змій — Уразбай. Цей благає про кару Абаєві вже не бога, а міські власті, звинувачуючи Абая не в кощунстві, а в непослуху цареві. Тепер Абая хочуть судити за те, що минулого року він підняв народ проти збирання недоїмок.

Вислухавши Дармена, Базарали почав міркувати вголос:

— «Не син Кунанбая», «не нащадок предків», «відступив від шляху батьків»… А що ж, адже вони правду кажуть! А тільки чи погано це? Так, він відпав від усіх цих Такежанів і пішов до народу. Заради народу він зчепився зараз з вовками-родичами. От за це